Анестезіологія іcторія розвитку анестезіології


АНЕСТЕЗІОЛОГІЯ

ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ АНЕСТЕЗІОЛОГІЇ

Анестезіологія (від гр. an – запе­речення, відсутність + aistesis – відчуття + logos – слово, наука) – наука, яка вивчає способи усунення відчуттів. Це наука про знеболюван­ня та інші методи захисту організму від надмірних подразнень, зумовле­них хірургічним втручанням. Захист організму від хірургічної травми по­винен починатися ще до операції, продовжуватися під час її виконання і в ранній післяопераційний період. Запобігання небажаному впливу хірур­гічної агресії може бути досягнуто за допомогою методів місцевої або за­гальної анестезії.

Місцева анестезія (місцеве знеболювання) – це знеболювання певних ділянок тіла за повного збере­ження притоми.

Загальна анестезія, або наркоз (від гр. іпагсао -ціпеніти), – це штучно зумовлене оборотне по­рушення функції центральної нерво­вої системи, яке супроводжується виключенням притоми, зниженням різноманітних видів чутливості, при­гніченням рефлекторної активності. Глибокий наркоз, як правило, супро­воджується також розслабленням м’язів, блокадою нейровегетативних та нейроендокринних реакцій, вираже­ним пригніченням життєво важливих функцій організму. Сучасна анестезі­ологічна допомога дає можливість цілеспрямовано впливати на певні лан­ки нервової системи без вираженого негативного впливу на організм. Зав­дання анестезіологічного забезпечення оперативного втручання: усунення не­гативних емоцій, больових відчуттів, м’язової напруги, патологічних нейро­ендокринних та нейровегетативних ре­акцій, регуляція основних життєвоважливих функцій під час операції та в ранній післяопераційний період.

Перше завдання анестезіологічно­го забезпечення – зменшення психіч­ної травми і негативних емоцій – може бути досягнуто за допомогою загаль­них засобів для наркозу та транквілі­заторів. Вимкнення больової чутли­вості (аналгезія) досягається за допо­могою місцевих та загальних анесте-тичних засобів, наркотичних і ненар-котичних аналгетиків.

Блокада небажаних нейровегетатив­них та нейроендокринних реакцій може бути здійснена не тільки загальними анестетичними засобами, але й фарма­кологічними препаратами вузькоспря-мованої дії. З цією метою найчастіше використовують антихолінергічні (хо­лінолітичні) та антиадренергічні (адре-нолітичні) засоби. З їхньою допомогою вдається зменшити негативний вплив не тільки операційної травми, але й дея­ких чинників наркозу, запобігти надмірній активізації та подальшому виснаженню нейровегетативних та ней­роендокринних механізмів.

Пригнічення захисних рухових ре­акцій та запобігання підвищенню то­нусу м’язів у відповідь на больове по­дразнення досягаються за допомогою засобів для наркозу та м’язових релак­сантів (міорелаксантів). Останні, бло­куючи передавання нервових імпульсів у нервово-м’язовому синапсі, спри­чинюють оборотний параліч попереч­но посмугованої скелетної м’язової тканини. Це дає змогу розслабити м’язи (міоплегія) за поверхневого рівня наркозу, коли ще не прояв­ляється його токсичний вплив на організм. Оскільки м’язові релаксан­ти паралізують поперечно посмуговані м’язи, в тому числі й дихальні, підчас їх застосування треба вдаватися до методів штучної вентиляції легенів.

Штучна вентиляція легенів (ШВЛ) дала можливість усунути один із ос­новних недоліків дії загальних анес-тетичних засобів – пригнічення зов­нішнього дихання.

Важливим завданням анестезіологіч­ного забезпечення операції є також підгримування адекватного кровообігу. Прикладом цілеспрямованої регуляції судинного тонусу є штучна гіпотензія.

Тільки адекватна корекція водно-електролітного, білкового та інших видів обміну може забезпечити спри­ятливий перебіг післяопераційного періоду.

Таким чином, сучасна анестезія має у своєму розпорядженні великий арсенал методів та засобів для підтри­мання адекватного знеболювання і регуляції основних життєвих функцій організму під час операції та в перші години після неї.

ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ АНЕСТЕЗІОЛОГІЇ

Перші відомості про знеболюван­ня під час операцій, болісних ліку­вальних маніпуляцій (за допомогою вина, кореня мандрагори, опію, індійських конопель та дурману) ви­явлено в “Папірусі Еберса” (3-2 тис. років до н. е.). Пізніше ці засоби ста­ли використовувати в Єгипті, Китаї, Греції, Римі. Гіппократ (459-377 p. до н. е.) зазначав, що “послабити біль є праця божественна”.

У Асірії під час проведення корот­кочасних операцій хворим стискали судини шиї, спричинюючи цим не­притомність (непритомний стан). Ба­гато із цих засобів застосовувалися і у Київській Русі.

Спроби досягти знеболювання на певних ділянках тіла також здійсню­валися ще у стародавні часи. Спочат­ку з цією метою перетискували суди­ни кінцівки, пізніше почали викори­стовувати холод. Про ці методи зга­дував Абу алі Ібн-Сіна (980-1037). Перелічені методи знеболювання були малоефективні чи небезпечні для жит­тя хворого.

У XIX ст. відкриттям наркотичних властивостей низки хімічних препаратів розпочалася нова ера в розвитку зне­болювання. У 1200 p. P. Люлліус винайшов ефір. Уперше в клініці за­стосував його В. Лонг. У січні 1842 p. він під наркозом ефіром екстрагував у хворої зуб, а у березні видалив пух­лину, що локалізувалася в ділянці потилиці. Проте вийшла друком ця публікація тільки у 1852 p. Через цепіонером наркозу ефіром вважають Г. Мортона, який у жовтні 1846 p. привселюдно застосував наркоз ефі­ром (за допомогою сконструйовано­го апарата) під час видалення пухли­ни підщелепної ділянки. Звістка про успішне застосування ефіру облетіла весь світ. Уже в лютому 1847р. у Росії застосували його Ф. І. Іноземцев, M. I. Пирогов, Г. А. Ванцетгі, В. А Ка-раваєв. ^

Майже одночасно було відкрито дію закису азоту (звеселяючого газу). У грудні 1844 p. зубний лікар Г. Уелс випробував його дію на собі під час видалення хворого зуба.

Наркоз закисом азоту в поєднанні з киснем і досі є одним із найпоши­реніших видів загальної анестезії.

У листопаді 1847 p. гінеколог Д. Сімптон повідомив про успішне за­стосування для знеболювання хлоро­форму. Через 20 діб його використав M. I. Пирогова 1-му військово-сухо­путному госпіталі в Петербурзі. Однак велика частота ускладнень та висока летальність у разі використан­ня хлороформу змусили в подальшо­му відмовитися від нього.

У 1911 p. Легман використав для наркозу в експерименті трихлорети-лен. Уперше в клініці для знеболю­вання під час операцій його застосу­вав Е. Фішер.

У 1934 p. Уолтерс застосував для знеболювання у клінічній практиці циклопропан. Обидва ці препарати не знайшли застосування. У 1945 p. В Англії Саклінг синтезував флюотан (фторотан).

Сьогодні фторотан є одним з най­поширеніших інгаляційних анестетич-них засобів, що застосовуються як для мононаркозу, так і в поєднанні з за­кисом азоту та ефіром (азеотропна суміш).

Неінгаляційний наркоз почав ши­роко застосовуватися у клінічній практиці значно пізніше, ніж інгаля­ційний, хоча ще в 1847 p. M. I. Пи-рогов застосував ефір в експерименті для прямокишкового та внутрішньо­венного наркозу.

Російський фармаколог Н. П. Крав-ков у 1902 p. запропонував викорис­товувати для внутрішньовенного наркозу гедонал, і у 1909 p. С. П. Фе-доров застосував його в клініці. Про­те препарат не знайшов широкого за­стосування через погану розчинність.

У 1932 p. Веезе використав для внутрішньовенного наркозу препарат барбітурової кислоти – евіапан-натрій (гексенал), а з 1936 p. Ж. Ланді почав застосовувати тіо-пентал-натрій. Гексенал та тіопентал-натрій застосовують для внутрішньо­венного наркозу, а дітям їх уводять у пряму кишку.

У 1941 p. Г. Сельє виявив здат­ність стероїдних гормонів (прогесте­рону, дезоксикортикостерону) при­гнічувати ЦНС.

У 1955 p. було синтезовано стероїд­ний препарат гідроксидин, який мав виражені наркотичні властивості, але був позбавлений гормональної ак­тивності. Його стали випускати під назвою ‘Предіон для ін’єкцій” (віад-рил Г). Його частіше застосовують у комбінації з іншими анестетичними засобами.

У 1960 p. Г. Лаборі із співпраців­никами синтезував наркотичну речо­вину, що була близькою до природ­них метаболітів, – натрію оксибути-рат, який застосовують у нас з 1961 p. для внутрішньовенної анестезії і в ре­анімаційній практиці.

У 1964 p. було синтезовано новий анестетичний препарат ультракороткої дії пропанідид (епонтол, сомб-ревін). З часом було встановлено, що летальність і частота ускладнень після застосування пропанідиду більша, ніж у разі наркозу похідними барбітурової кислоти.

У наш час ефективно використо­вують такі внутрішньовенні анесте-тичні засоби ультракороткої дії, як етомідат, пропофол.

Паралельно із впровадженням у клінічну практику засобів для загаль­ної анестезії розробляли методи для місцевого знеболювання. Поштовх до розвитку дали праці В. К. Анрепа (1880), який опублікував результати вивчення фармакологічної дії кокаїну. Ці дані було використано Коллером, Н. А Карацуповим та З. А. Захар’євсь-ким, які застосували кокаїн в офталь­мології. Холстед (1885) використав його для провідникової анестезії, через рік Оберст та A. I. Лукаше-вич – для регіонарної, а в 1897 p. А. Бір – для спинномозкової анес­тезії. У 1901 p. Сікорд і Кателін (за допомогою кокаїну) виконали один із різновидів перидуральної анестезії – сакральну блокаду. Оскільки цей пре­парат у високих концентраціях токсич­но впливав на організм, Реклю (1889) і Шлейф (1892) запропонували ін­фільтрувати ділянку майбутнього роз­тину слабкими розчинами кокаїну. За такої методики анестетик діє на чутливі нервові закінчення безпосередньо в ділянці операції. Це було початком роз­робки місцевої інфільтраційної анес­тезії. Особливого поширення місцеве знеболювання набуло після того, як у 1905 p. Ейнхорн синтезував новокаїн, а О. В. Вишневський розробив і запро­вадив у практику інфільтраційну анес­тезію новокаїном за методом “тугого повзучого інфільтрату”, анестезію “по­перечного перерізу кінцівок” та мето­дику різноманітних блокад. Останніми роками особливого поширення набув один із варіантів провідникового зне­болювання – перидуральна анестезія, теоретичні передумови якої були роз­роблені ще у 1885 p. Корнінгом.

Слід зазначити, що ні місцева, ні

Загальна анестезія одним анестетичним засобом (мононаркоз) не задовольня­ли всіх вимог, що їх було поставлено до знеболювання. Перспективнішим щодо цього було поєднання кількох препа­ратів. Поєднувати засоби для знеболю­вання почали давно, прагнучи знизити дозу хлороформу. Для цього одночасно застосовували кілька засобів, найчасті­ше хлороформ та ефір, хлороформ та скополамін.

Істотним недоліком цього виду ане­стезії є те, що за наркозу поєднан­ням різних засобів, як і у разі моно-наркозу, вимкнення свідомості, анал­гезії та розслаблення м’язів досягають тільки в умовах глибокої анестезії, яка негативно впливає на організм.

Нова епоха в анестезіології поча­лася із застосування препаратів, що розслаблюють м’язи (м’язові релаксан­ти), які незначно впливають на інші органи і системи. Запровадження м’я­зових релаксантів у практику анесте­зіології пов’язане з іменами канад­ських учених Гріффітса та Джонсона, які у 1942 p. застосували очищений препарат кураре – інтокострин. Відтоді релаксанти набули великого поширення. Міоплегія, спричинена введенням м’язових релаксантів, при­зводить до пригнічення або повного припинення дихання. Ця обставина зу­мовила необхідність розробки методів штучної вентиляції легенів. Для прове­дення її потрібна герметизація системи “легені-апарат”, що вдалося здійснити за допомогою інтубації трахеї. Це дало змогу широко застосовувати ендотра-хеальний спосіб наркозу.

Застосування м’язових релаксантів та інтубації трахеї сприяло формуван­ню нового етапу в розвитку анестезіо­логії. Ендотрахеальний наркоз із м’я­зовими релаксантами та штучною вен­тиляцією легенів почали застосовува­ти під час найскладніших оперативних втручань у хворих з вираженими пору­шеннями життєво важливих функцій.

Розвиток анестезіології характери­зується інтенсивними пошуками но­вих способів знеболювання, за яких відпадає потреба у застосуванні за­

Собів загальнонаркотичної дії. Так виникли різноманітні види нейролепт-аналгезії, атаралгезії, анестезія кетамі-ном, центральна аналгезія морфіном, фентанілом та іншими аналгетичними засобами.



Зараз ви читаєте: Анестезіологія іcторія розвитку анестезіології