Політична обстановка в Україні по весні-восени 1917р


ПЛАН

Вступ

Політична обстановка в Україні по весні-восени 1917р. Заходи по відновленню Української державності. Політична обстановка в Україні восени 1917р. ІІІ Універсал Центральної Ради Суть та причини військового конфлікту між УНР та Раднаркомом Почтаок та хід першої українсько-більшовицької війни (25 грудня 1917р. – 1 березня 1918р.) Висновок

ВСТУП

Важливе місце в аспкті національно-визвольних змагань українського народу за відновлення своєї державності займає період після краху Російської імперії в 1917р., який впритул підвів українське суспільство до здобуття незалежності після тривалого перебування України в колоніальному становищі.

Саме в цей час національно-визвольні процеси набули масового характеру, перетворюючись у могутній чинник консолідації української нації. В бурхливі революціїні події восени 1917р. були втягнені всі соціальні верстви і політичні формації, які існували в Україні. Українська революція 1917р. виникла на грунті невдоволення існуючим ладом. Проте, одним із основних завдань її була не лише зміна старого укладу життя, але й національне відродження, і на цій основі побудова нової системи національних та політичних відносин, не зкутої рамками імперії. Кінцевою ж метою цих процесів було відновлення української держави. Успіхи і невдачі уряду Уркаїнської Народної Республіки, допущені її керівництвом помилки як об’єктивного, так і суб’єктивного характеру, в значній мірі визначили й результати визвольних змагань українців і долю українського народу на тривалий період.

ПОЛІТИЧНА ОБСТАНОВКА В УКРАЇНІ ПО ВЕСНІ-ВОСЕНИ 1917Р. ЗАХОДИ ПО ВІДНОВЛЕННЮ УРКАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ

На третьому році Першої світової війни багатонаціональні імперії – Російська, Австро-Угорська, Турецька – виказали внутрішню слабість і відцентрові тенденції. Поразки російської армії на фронтах та харчові труднощі послужили безпосереднім приводом заворушень у Петрограді, що почались в кінці лютого 1917р. Проте причиною невдоволення народу було, насамперед, загальне важке становище робітництва і малоземельного селянства. Заворушення переросли в революцію – 27 лютого 1917р. цар Микола ІІ зрікся престолу. Ситуацію використали опозиційні партії – конституційно-демократична (кадети), соціал-демократична (меншовики) і соціал-революціонери (есери), які 2 березня 1917р. створили Тимчасовий Уряд (Временное Правительство); в опозиції до цього уряду залишилися більшовики, які виступали від імені Ради Робітничих і Солдатських Депутатів.*

Падіння російсько-царського самодержавного режиму в лютому 1917-го пробудило до політичного життя широкі верстви українського народу. В Україні розгорнувся масовий національно-визвольний рух серед інтелігенції, селянства, робітників та військових, спрямований на боротьбу за свої національно-політичні та економічні права.

Варто відзначити, що український національний рух носив спочатку стихійний характер і проявився у мітингах, демонстраціях, конференціях, зборах та маніфенстаціях. Вимоги обмежувалися відкриттям українських шкіл, преси, українізації суспільного життя взагалі.

Історіографічна література з проблем державного будівництва в Україні в 1917р. на початку 1918р. неоднозначно оцінює події того часу і роль політичних партій в утворенні Української держави. Для праць радянських істориків характерним є гіперболізація впливу більшовиків на перебіг української революції та побудова історичних концепцій у відповідності із вимогами тоталітарного режиму.

Ось як висвітлює події Українська радянська енциклопедія.*”После свержения самодержавия большевистские организации, вышедшие из подполья развернули широкую работу в массах… Революционные массы, руководимые большевиками, активно боролись против политики Временного правительства… Большое внимание большевики уделяли деятельности Советов рабочих и солдатских депутатов. В Киевском Совете большевики получили 1/3 мест вместо 1/8… Значительное внимание уделяли большевики завоеванию на сторону социалистической революции крестьянских масс. Под влиянием ленинского лозунга конфискации всех помещичьих земель крестьяне развернули борьбу за землю. Решающее значение большевики придавали созданию вооруженных сил революции…

– Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України. Львів, 1973 – сС.72

Украинская советская энциклопедия. УССР. Киев,1985т.11, книга вторая.- С.109-110

Большевики Украины направляли свою деятельность на подготовку народных масс к вооруженной борьбе… Трудящиеся Украины горячо приветствовали победу социалистической революции в России. Но установить сразу же власть Советов удалось лишь в ряде районов Донбасса. Руководимые большевиками рабочие Харькова, Екатеринослава, Киева, Одессы, Винницы и других городов требовали перехода власти Советам. Однако трудящиеся Украины встретились с сопротивлением общероссийской, так и украинской буржуазно-национальной контрреволюции в лице Центральной Рады”.

Визиває закономірне здивування, як у країні на території якої проживало 46 млн. осіб, 4-5 тис. Більшовиків могли дійсно впливати на 2 млн. робітників України. Для порівняння: самі лише українські соціал-революціонери в цей час мали понад 300 тис. членів. До тог ж оскільки більшовицька програма була в основному звернена до пролітаріату (15 відсотків населення), серед якого українці були слабко представлені, вона мало їх приваблювала. Промислові робітники України були переважно росіянами та євреями й складали 75% членів партії.

Відтак, за словами радянського історика Миколи Попова, “більшовики на Україні були партією росіян і русифікованого пролетаріату”.*

Істинну картину подій того часу можна отримати якщо звернути увагу на процеси розгортання націонално-визвольного руху в Україні, участь українського населення, військових, а також політичних партій і організацій в боротьбі за державність, іх підхід до даної проблеми, вплив революційних подійта різних політичних сил на перебіг національної революції в Україні.

В дні Лютневої революції, коли у столиці імперії нуртували політичні пристрасті, решта території і населення країни перебувало у стані політичної літаргії. Чи не найбільшою мірою це стосувалося України.

Перші телеграми про революційні події у Петрограді почали надходити в Україну 28 лютого. Київська адміністративна верхівка була шокована ними. Голова міської думи просив Петроград підтвердити достовірність отриманої інформації. І лише зранку 3 березня київська преса повідомила читачів про падіння самодержавства. Коли всі сумніви були розвіяни у Київі приступили до формування нових революційних органів влади, найбільш авторитетною серед них стала Рада об’єднаних громадських організацій, її виконком очолив відомий у Києві лікар, громадський діяч М. Страдомський. Такі ради створилися у більшості українських міст. 3-5 березня на території України практично були ліквідовані органи царської адміністрації, владу з її рук перебрали призначені Тимчасовим урядом губернські та повітові комісари.*

Перемога революції відкрила широкі можливості для легалізації діяльності політичних партій, створення різноманітних громадських організацій. За прикладом Петрограда в першій декаді березня в Україні виникають ради робітничих і солдатських депутатів. На відміну від

Субтельний О. Україна. Історія. Київ”Либідь”.1991. – С.304

Столиці, де рада робітничих депутатів становила сер’йозну політичну силу і мала реальний вплив

На Тимчасовий уряд, ради робітничих і солдатських депутатів в Україні якоїсь домінуючої, особливої ролі не відігравали і на владу не претендували, тому і про існування тут двовладдя не доводиться говорити. Слід додати, що ради ради робітничих і солдатських депутатів фінансувалися Тимчасовим урядом. Основний вплив на них в тому числі і в Україні, з моменту створення мали російські соціалістичні партії, насамперед, меншовики та есери.*

Демонстрація суспільства, що відбулося завдяки революційним змінам не могла не позначитися на українському русі. Його потенціальні сили, закладені в народних товщах, ще шукали вихід для акумульованої за довгі десятиліття енергії, тоді як провідники української інтелегенції намагалися не загубитися у каледойскопі політичних змін початку березня 1917р. У Києві українці мали декілька своїх представників у Раді об’єднаних громадських організацій у Раді робітничих депутатів, але його було явно замало для відродження національно-визвольного руху. 3 березня зібралося 100 представників київських і деяких провінційних українських організацій. Саме на цих зборах і народилася ідея створення Української Центральної Ради. Але принципи її організації, обов’язки, програмні гасла викликали гостру полеміку, яка продовжувалася декілька днів. 7 березня відбулися вибори керівного ядра Центральної Ради. Головою УЦР обрано М. Грушевського.

На перших порах ЦР відігравала роль київської міської організації, не наважуючись заступити роль керівника українського національно-визвольного руху. Не змогла вона одразу сформулювати і політичну платформу своєї діяльності. Можна стверджувати, що в перші тижні існування ЦР переживала процес організаційного та ідейного становлення.

Подалі ЦР почала проводити значну політично-організаційну роботу з метою повернення українському народові права на вільний державний розвиток, упорядкування взаємовідносин України з Росією та іншими державами. Її відозва “До Українського народу” від 9 березня 1917р. закликала сміливо й одностайно йти до нового вільного життя в ім’я щастя тодішніх і майбутніх поколінь матері України, обирати на відповідальні посади достойних людей та формувати український Національний Фонд.

Центральна Рада відразу ж запропонувала свою програму відновлення української державності шляхом отримання національно-територіальної автономії у складі демократичної Російської Республіки. Слабкість державницького підходу керівників ЦР на початковому етапі визвольних змагань призвела до несприйняття у той час ідеї державної незалежності України.

Треба відзначити, що відповідальність за всю діяльність Центральної Ради та її важливі політичні рішення лежить на політичних партіях та осередках, представники яких засідали в ЦР. Щодо їх державницької платформи, то партії лівого крила, представлені Українською Партією Соціалістів-Федералістів, Українською Соціал-Демократичною Робітничою Партією, Українською Партією Соціалістів-Революціонерів, а також Селянською Спілкою, надавали перебільшену вагу демократичним силам у Росії, виступали за необхідність збереження єдиного демократичного фронту, а тому підтримували ідею автономії України у федерації з Росією.

В справі бачення майбутнього України їм протистояли праві партії, створені в ході розгортання революції. Це – Партія Українських Соціалістів-Самостійників, Українська Федеративна-Демократична Партія, що виступали за повну суверенність українського народу та державну незалежність України.

Отже, в Україні сформувалася ціла система політичних партій, які ставили на перший план пошуки шляхів розв’язання українського національного питання і державного статусу України. Це відбивало передусім, динаміку політичного розвитку української спільноти та істотно вищий рівень її національної свідомості.

Остаточно викристалізувати політичну програму Центральної Ради і завершити її організацію мав Всеукраїнський національний конгрес, який відкрився 6 квітня в присутності 900 делегатів * від різноманітних політичних, громадських, культурно-освітних, професійних організацій. Були на ньому представники Галичини, Буковини, Хомщини, Кубані, Москви, Петрограда.

Він був першим кроком відродження нації на шляху відновлення своєї державності й одночасно могутнім організаційним засобом. Підтримкою Конгресу Центральна Рада прагнула набути більшого авторитету, як керівний орган національно-територіальної автономії для України. Конгрес закликав до організації національних комітетів у всіх містах і селах та теріториальних колективів із представників національних меншин з метою згуртування українського суспільства на національно-державному грунті.

Важливе значення для процесу державотворення мало обрання на Національному Конгресі 150 членів Центральної Ради. Цим був покладений початок формування керуючої установи України.

Якщо до Національного Конгресу вплив Центральної Ради обмежувався, по суті, рамками Київа, то після його проведення почався інтенсивний процес зростання її впливу на провінції. Поступово всі регіони України визнавали Центральну Раду вищим загальноукраїнським органом, а Київ з губерніального міста перетворився на столицю.

Отже, масовий характер національно-визвольного руху, участь у ньому різних соціальних верств, об”єднаних прагненням позбутися імперської залежності, відновити українську державність, утвердити в ній новий демократичний лад, свідчили про його переростання в національну революцію.

Проте, авторитет Центральної Ради тримався виключно на моральному впливі. Вона не мала реальних важелів влади для реалізації своїх рішень Щоб виправити становище, 21 квітня (4 травня) 1917 р. засіла новообрана Центральна Рада. Було прийнято рішення створити Малу Раду з функціями виконавчого органу (в кількості 33 чол.). Таким чином, а цього дня Центральна Рада стала фактично національним парламентом України та її урядом водночасно.

2. Політична обстановка в Україні восени 1917 року. III Універсал Центральної Ради.

У вересні-жовтні 1917 р. в політичному житті України сталися великі зміни. Значно зміцнили свої позиції українські партії, особливо УПСР та УСДРП. Разом з цим в політичну боротьбу в Україні все активніше стали втручатися більшовики.

Розстановку політичних сил, що складалася в Україні в жовтні – листопаді 1917 р., значною мірою характеризують вибори до Всеросійських Установчих Зборів. Найбільший успіх у виборах мали українські есери разом з Селянською спілкою і українськими соціал-демократами. Вони зібрали по Україні 75% голосів, із них переважна більшість належала українським есерам з Селянською Спілкою. Це свідчить про те, що в дову Центральної Ради українські політичні партії зуміли провести велику конструктивну роботу і вивести значну частину українського народу з-під впливу російських політичних партій. Разом з тим, аналізуючи результати виборів у Всеросійськи Установчі Збори, не можна не звернути увагу на тривожний симптом поширення більшовитських впливів на території України, де більшовикам вдалося зібрати 10,8% голосів. Зростала їх популярність у військах. Лише на Південно-Західному фронті ця партія отримала практично втричі більше-30,8%

Вільні від будь-яких зобов”язань і використовуючи всі засоби, які моглиб їх привести до влади, більшовикина противагу меншовикам та есерам обіцяли негайний мир, землю пропонували захоплювати явочним порядком, заперечували активні військові дії, підтримували солдатські прагнення до ліквідації суворої армійської дисципліни та апарату командування і при цьому “стояли” за повне самовизначення народів країни. Малоосвічені маси робітників, селян і солдатів не були спроможними критично сприйняти демогогічні гасла більшовиків. Однак, політичне обличчя партій визначається не стільки її програмою, як поведінкою у відповідаль моменти життя країни, тими засобами, якими вона користується у боротьбі політичних сил.

Однією з характерних ознак цієї добу є також падіння авторитету Тимчасового ураду. Будучи невід”ємною частиною суспільства, армія в одних формах переживала кризу влади. Вже напркінці жовтня 1917 р. російська армія перебувала у кризовому стані.

Слід відзначити, що якщо в Росії опозиційні більшовиками сили формувались під проводом військового командування, то в Україні стрижнем такого фронту була Центральна Рада та Генеральний Секретаріат. Одним із основних завдань антибільшовицького фронту в Україні стала охорона Київа і підготовка його до майбутніх боїв з більшовиками. 25 жовтня, вночі, відбулося спільне засідання Виконавчого Комітету Центральної Ради з революційними організаціями київа. Обговоривши ситуацію в Україні в зв”язку з Петрогадськими подіями, Центральна Рада постановила утворити Революційний Комітет для охорони революції на Україні.

Проте цей альянс, як новостворений Комітет, не мав довгого життя. На надзвичайному засіданні Київської міської ради, а також на засіданні Малої Ради, що відбулося 26 жовтня, есери, менщовики висунули перед Центральної Радою вимогу висловитися проти більшовитського перевороту.

Враховуючи це, а також під тиском Козачого з”їзду Південно-Західного фронту. 26 жовтня Центральна Рада прийняла революцію, що засуджувала повстання в Петрогаді.

В той же час, коли в Петрограді готувався і був здійснений жовтневий переворот, в Києві проходив 3-й Всеукраїнський Військовий з”їзд (20-29 жовтня 1917 р.).

Намагаючись протидіяти більшовицьким впливам, Центральна Рада почала активно проводити самостійну політику. 7 листопада був виданий 3-й Універсал Української Ради, в якому проголошувалось, що Україна стає Українською Республікою, не відокремлюючись від Російської Республіки і зберігаючи її єдність. Цим же Універсалом на території Української Народної Республіки скасовувалось право власності на поміщицькі землі та на нетрудових господарств сільськогосподарського значення, удільні, монастирські та церковні. Визнаючи, що земля повинна перейти у власність народубез викупу, Центральна Рада доручила Генеральному Секретаріату виробити закон про порядок розподілу землі земельними комітетами до Українськиї Установчих Зборів. Але випущений раніше поширений на Україні більшовицький “Декрет про землю” негативно вплинув на окремі прошарки безземельного і малоземельного селянства. Тривалий час Центральна Рада не могла також вирішити питання про припинення війни.

СУТЬ ТА ПРИЧИНИ ВІЙСЬКОВОГО КОНФЛІКТУ

МІЖ УНР ТА РАДНАРКОМОМ

Активні дії української сторони в швидкому часі відкривали справжні наміри Раднаркому відносно національно-визвольного руху на Україні. 28 листопада 1917р. одразу після наказу Генерального Секретаря у військових справах С. Петлюри про українізацію 21 дивізії та 20 запасних полків від 22 листопада 1917р. вийшло протилежне розпорядження Криленка. Згідно цього розпорядження формування національних полків могло мати місце лише при згоді більшовицького Верховного комадування і підпорядкування національних частин. Анологічним чином було вирішені і питання українізації Черноморського флоту, яке розглядалося наприкінцілистопада в законодавчій Раді Морського відомства, створеного при більшовицькому уряді. Опинившись біля керма влади, більшовицьки лідериперестали поширювати право самовизначення народів та такі життєво важливі для них регіони як Україна. Натомість їх дерективи були скеровані на підпорядкування України владі Раднаркому та створення на її території бази для подальшої військової експансії.

Незважаючи на наказ Генерального секретаря у військових справах від 29 листопада 1917р. про те, що військові ешелони не мають права не виїжджати, ні переїжджати через теріторію України без спеціального дозволу Генерального Військового Секретаріату й відповідних органів. Раднарком почав зосереджувати на територію України значні військові сили для боротьби з Каледіним. Проте Центральна Рада не пропустили на Дон більшовицьких військ.

Одним із аргументів, яким користувалися більшовики у своїй агітації проти Української Центральної Ради, було звинувачення її у підтримці антибільшовицького виступу на Дону, який очолив генерал Каледін. Отже Україна опинилася між двома ворогуючими силами. Виникла реальна загроза бути втягненою у війну між Більшовиками та Доном. В такій ситуації Український уряд всіма силами намагався дотриматись нейтралітету. Проте реально зберегти нейтралітет через агресивність і експансію більшовицьких лідерів не вдалося. Через Україну для боротьби з Каледіним Раднарком направив свої війська. Перед Центральною Радою постала дилема – або пропустити їх, і таким чином втчгнути себе у війну з Доном, або ж роззброїти більшовицькі загони, що самовільно порушили нейтралітет УНР. Вона вибрала останнє. Раднарком надіслав у Київ ультиматум, в якому поставив перед Центральної Радою вимогу припинити переміщення українських частин на фронті, припинити роззброєння радянських полків та червоногвардійських загонів і створити більшовицьким військам сприятливі умови для боротьби з Каледіним. У відповідь на цей ультиматум Генеральний Секретаріат Надіслав Раднаркому ноту, в якій рішучим чином відкликались всі спроби втручання Раднаркому в справу будівництва державного та політичного життя в Народній Українській Республіці.* Таким чином Центральна Рада опинилась в стані відкритої війни із Раднаркомом. Від цього часу політика Раднаркому відносно України визначилась двома основними напрямками: військовою агресією та насильницькою совєтизацію.

Незважаючи на те, що формально більшовицький уряд Росії оголосив війну Україні, воєнні дії між двома країнами відразу не розпочалися. Справа в тому, що в разі відкритого конфлікту з УНР більшовицька Росія опинилася б на позиції явного агресора проти українського народу, а це не вписувалося в заяви більшовицьких лідерів про “світову революцію”. Особливі надії більшовики поклали на Всеукраїнський З’їзд Рад, який розпочав свою роботу 4 грудня 1917р. в Києві. На з’їзд прибуло близько 1500 делегатів, в тому числі українських військових організацій всіх фронтів, а також Балтійського та Чорноморського флотів. 6 грудня з’їзд висловив повну підтримку Центральній Раді. Більшовики, усвідомивши, що розстановка політичних сил на з’їзді склалася не на їх користь, демонстративно залишили з’їзд ще 5 грудня. А 11-12 грудня силами більшовиків був проведений з’їзд у Харкові, який на той час був уже окупований російськими більшовицькими військами. Результатом стало проголошення 12 грудня 1917р. На Україні владу Рад. На з’їзді був обраний Виконавчий Комітет, який і утворив так званий маріонетковий уряд “Український Народний Секретаріат”. Отже, на Україні встановилось двовладдя: влада Центральної Ради, законно обраної народом, і влада самозваного більшовицького Народного Секретаріату, який проголосив Україну Республікою Рад.

ПОЧАТОК ТА ХІД ПЕРШОЇ УКРАЇНСЬКО-БІЛЬШОВИЦЬКОЇ ВІЙНИ

(25 грудня 1917р. – 1березня 1918р.)

25 грудня 1917р. Головнокомандуючий більшовицькими військами на Україні

В. Антонов – Овсієнко дав наказ до загального наступу проти української армії. Загальна кількість більшовицьких військ становила близько 30 тис. чол., в їх розпорядженні було 10 гармат і 10 бронепоїздів.

Українські частини вели бої нескоординовано, без належного керівництва, крім того здеморалізовані більшовицькою пропагандою – віддавали більшовикам міста, за малим винятком, без бою.

В розпал збройної боротьби між українськими та більшовицькими військами, 9 січня 1918р., Центральною Радою був прийнятий IV Універсал, який проголошував самостійність Української Народної Республіки.

Після IV-го Універсалу на Україні відбулася урядова криза. В. Винниченко та інші міністри подали у відставку. Був сформований новий український уряд. Який отримав назву Ради Народних міністрів.

У такій обстановці київські більшовики в ніч з 15 на 16 січня розпочали повстання проти Центральної Ради. Основною базою повстання був завод “Арсенал”. 16-17 січня повстання охопило всі райони Києва. Із 20-тисячного війська, яке повинно було охороняти столицю України, на захист Центральної Ради виступило лише близько 3 тис. Бійців українських частин., їх силами повстання було ліквідоване. 23 січня був зайнятий Арсенал. Проте в цей же день до Києва підійшли більшовицькі війська. По військам 1-ї та 2-ї більшовицьких армій Муравйовим був виданий наказ № 9. згідно якого в Києві повинні бути знищені всі “офіцери і юнкери, гайдамаки, монархісти…”. В ніч з 26 на 27 січня український уряд разом із трьома тисячами бійців був змушений евакуюватись в напрямку Житомира.

Висновки

Перемога Лютневої Революції у Петрограді стала доленосною подією в історії українського народу, впритул підвели його до здобуття своєї державності, як запоруки вільного національного і політичного розвитку. Масовий національно-визвольний рух, що розпочався в Україні після падіння російського самодержавства. Відбивав закономірний процес відродження української нації. Він виник стихійно, на грунті національного піднесення всіх сфер суспільно-політичного суспільства.

Одним із перших здобутків національного руху було утворення української Центральної Ради, до якої на цілком добровільній основі увійшли представники усіх діючих тоді українських політичних партій і організацій.

В січні 1918 року Центральна Рада зазнала поразки, а разом з нею і Українська Народна республіка її доби.

Причинами поразки Центральної Ради стали як внутрішні прорахунки її керівництва, так і несприятливі для України зовнішні чинники.

Щодо перших, то слід відзначити перш за все:

– відсутність чітких планів у галузі національно-державного будівництва і заангажованість ідеєю федерації народів Росії;

– недооцінювання ролі регулярних збройних сил захисту України;

– недосконала соціально-економічна програма.

До зовнішніх чинників поразки слід віднести інтервенцію більшовицької Росії, не зацікавленої у відродженні державності українського народу

Список використаної літератури

1. Бойко О. Д. Утворення єдиного національного фронту українськими силами у 1918 р. // український історичний журнал.-1997. – №6. – с.14.

2. Гунчак Т. Україна: перша половина XX ст.. Нарис історії України. Київ. – 1993.

3. Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України. Львів. 1993. – с.72

4. Копиленко О. Л. “Сто днів” Центральної Ради. Київ. “Україна”. – 1992. – С.44; С. 69-70.

5. Крижанівський В. П. Осуществление большевиками Украинs ленинской тактики в избирательных компаниях 1917 г. // За власть Советов на Украине. – К. 1998. – С. 132

6. Мазепа І. Україна в огні і бурі революції (1917-1921). М. І. Прага. – 1992.-.С. 28.

7. Романчук О. Ультиматум. – К. – 1990. – С. 17-21.

8. Солдатенков В. Ф. Збройні Сили в Україні (грудень 1917 р. – квітень 1918 р.) // Український історичний журнал. – 1992. № 2. – С. 47.

9. Субтельний О. Україна. Історія. Київ “Либідь”. – 1991. – С. 304

10. Украинская советская энциклопедия. Киев. – 1985., т. 11. Книга вторая. – С. 109-110



Зараз ви читаєте: Політична обстановка в Україні по весні-восени 1917р