Природно-ресурсний потенціал України

Коломийський економіко-правовий коледж

Курсова робота

З предмету РПС

На тему:

“ПРИРОДНО-РЕСУРСНИЙ ПОТЕНЦІАЛ УКРАЇНИ”

Виконав:

ст. гр. Б-12

Миколенко І. І.

Коломия 2001

Зміст

1. Сутність природно-ресурсного потенціалу та його структура.

2. Кількісна і якісна оцінка природних ресурсів та природ­них умов.

3. Характеристика природно-ресурсного потенціалу Украї­ни та її регіонів.

4. Ресурсозбереження – головний напрям використання природно-ресурсного потенціалу.

1. СУТНІСТЬ ПРИРОДНО-РЕСУРСНОГО ПОТЕНЦІАЛУ ТА ЙОГО СТРУКТУРА

Природно-ресурсний потенціал – важливий фактор розміщення продуктивних сил, який включає природні ресурси і природні умови. Відповідно до найбільш по­ширеного трактування під природними ресурсами ро­зуміють тіла й сили природи, які за певного рівня роз­витку продуктивних сил можуть бути використані для задоволення потреб людського суспільства. Природні умови – це тіла й сили природи, які мають істотне зна­чення для життя і діяльності суспільства, але не беруть безпосередньої участі у виробничій і невиробничій дія­льності людей. Такий поділ є до певної міри умовним, оскільки окремі компоненти можуть виступати і як ре­сурси, і як умови. До основних характеристик природ­но-ресурсного потенціалу відносять: географічне поло­ження, кліматичні умови, особливості рельєфу та роз­міщення ресурсного потенціалу.

Розрізняють компонентну, функціональну, територі­альну і організаційну структури природно-ресурсного потенціалу [1, с. 154-155]. Компонентна структура ха­рактеризує внутрішньо – та міжвидові співвідношення природних ресурсів (земельних, водних, лісових тощо); територіальна – різні форми просторової дислокації природно-ресурсних комплексів; організаційна – мож­ливості відтворення та ефективної експлуатації при­родних ресурсів. Функціональна структура природноресурсного потенціалу відображає вплив природних ресурсів на формування спеціалізації територій та певних господарських комплексів.

Природно-ресурсний потенціал є багатокомпонентним. Виді­ляють такі його складові: мінеральні, земельні, водні, лісові, біо­логічні, рекреаційні, кліматичні та космічні ресурси. За ознакою вичерпності природних ресурсів, яку нерідко називають екологіч­ною класифікацією, вони поділяються на групи: невичерпні, до яких належать сонячна радіація, енергія води, вітру тощо; вичерп­ні відновлювані: грунтовий покрив, водні ресурси, лікувальні грязі, рослинне паливо тощо; вичерпні невідновлювані: міне­ральна сировина, природні будівельні матеріали.

В основі економічної класифікації природних ресурсів лежить їх поділ на ресурси виробничого й невиробничого, промислового й сільськогосподарського, галузевого й міжгалузевого, одноцільового та багатоцільового призначення.

2. КІЛЬКІСНА І ЯКІСНА ОЦІНКА ПРИРОДНИХ РЕСУРСІВ ТА ПРИРОДНИХ УМОВ

Використання в економічній системі природних ресурсів ви­магає їх адекватної оцінки. Існує два основних види оцінки: тех­нологічна (виробнича) та економічна. При технологічній оцінці виявляється ступінь придатності ресурсів до того чи іншого виду людської діяльності з урахуванням сучасної або перспективної технології їх використання. Нерідко технологічна оцінка виража­ється в балах та категоріях. Вона здійснюється, як правило, перед економічною.

Економічна оцінка природних ресурсів – необхідний етап для забезпечення їх ефективного використання. Визначилися дві групи економічних оцінок: перша – характеризує економічні ре­зультати використання природних ресурсів, друга – економічні наслідки дії на навколишнє природне середовище (переважно це економічні втрати від забруднення чи порушення природного се­редовища). Для економічної оцінки природних ресурсів застосо­вують передусім методичні підходи, засновані на категоріях рен­ти та ефективності.

При рентному підході природний ресурс може оцінюватися двома способами: за відносним ефектом чи прибутком, що дає його використання в народному господарстві; за додатковими за­тратами на компенсацію втрат прибутку при вилученні певногоресурсу з природокористування. Розрізняють витрати на запобі­гання забрудненню й витрати на компенсацію збитків. Перші здійснюються задля зменшення шкідливих викидів (наприклад, будівництво очисних споруд, нейтралізація викидів тощо). Другі оцінюються через недотримання національного доходу, додатко­ві витрати з соціальних фондів тощо.

Для розміщення галузей народного господарства велике зна­чення мають кількісні параметри певного виду ресурсу. За на­родногосподарським значенням запаси корисних копалин поді­ляють на такі групи: балансові, використання яких економічно вигідне, тобто вони відповідають промисловим вимогам за якіс­тю сировини і гірничо-технічними умовами експлуатації; позаба­лансові, які при наявному рівні технології експлуатувати еконо­мічно не вигідно. В геології виділяють такі категорії запасів ко­рисних копалин: А – докладно розвідані та вивчені; В і СІ – розвідані менш докладно; Сг – оцінені попередньо і приблизно. Запаси корисних копалин за категоріями А, В, СІ, СІ разом з прог­нозованими запасами становлять геологічні запаси. До власне промислових запасів відносять вивчені й розвідані запаси, експ­луатація яких за даних умов забезпечує достатню рентабельність виробництва.

3. ХАРАКТЕРИСТИКА ПРИРОДНО-РЕСУРСНОГО ПОТЕНЦІАЛУ УКРАЇНИ ТА ЇЇ РЕГІОНІВ

Мінерально-сировинні ресурси. Під мінеральними ресурсами розуміють сукупність різних видів корисних копалин, які можуть бути використані за сучасного рівня розвитку продуктивних сил. За характером використання мінеральні ресурси поділяються на групи: паливно-енергетичні, рудні й нерудні. На їх базі розвива­ються такі важливі галузі промислового виробництва, як чорна і кольорова металургія, електроенергетика, машинобудування, хі­мічна промисловість та ін.

В структурі паливних ресурсів України домінує кам’яне і буре вугілля, запаси якого за категоріями А + В + СІ станом на 1997 р. складають 45,7 млрд. т і є цілком достатніми для забезпечення власних потреб. Основні запаси кам’яного вугілля зосереджені в Донецькому і Львівсько-Волинському басейнах; бурого вугілля – переважно в Дніпровському басейні.

В Україні виявлено 307 родовищ нафти і газу, які зосереджені переважно на північному сході країни, у Прикарпатті і Причорномор’ї. Початкові розвідані запаси становили понад 3,4 млрд. т умовного палива. Ступінь виснаження розвідних запасів стано­вить понад 60%. Водночас значним резервом є майже 5 млрд. т умовного палива ще не розвіданих запасів. За існуючими оцінка­ми ресурси нафти і природного газу в Україні дозволяють збіль­шити їх видобуток майже вдвічі. Крім того, на Державному балансі запасів знаходиться 127 родовищ метану вугільних родовищ.

На території України розміщено понад 1,5 тис. родовищ тор­фу, що зосереджені переважно у Волинській, Рівненській, Жито­мирській, Київській, Чернігівській, Черкаській, Хмельницькій, Сумській та Львівській областях.

Загальні запаси залізних руд України за категоріями А + В + С, оцінюються в 27,4 млрд. т, а прогнозовані – у 20 млрд. т. Основ­ні родовища зосереджені в Криворізькому та Кременчуцькому басейнах, Білозерському залізорудному районі та Керченському. Країна посідає одне з провідних місць у світі за запасами марган­цю, які становлять 2,28 млрд. т.

Україна має певні запаси руд кольорових металів. Запаси ні­келю невеликої потужності зосереджені у Вінницькій, Кірово­градській та Дніпропетровській областях; ртуті – у Донбасі і За­карпатті; титану – в Житомирській, Київській, Черкаській, Дніпропетровській областях, на узбережжі Чорного та Азовсько­го морів; бокситів – у Дніпропетровській області; алунітів – у Закарпатті; нефелінів – у Приазов’ї. Унікальні родовища сиро­вини для отримання ряду рідкісних і рідкісноземельних елемен­тів розташовані у Житомирському Поліссі та в Приазов’ї. Роз­робку золоторудного родовища розпочато в Закарпатті.

Україна багата на металічні корисні копалини, серед яких: ку­хонна сіль, самородна сірка, вогнетривкі глини, високоякісний каолін, облицювальний камінь тощо. Великі запаси калійно-маг­нієвих солей (близько 2,7 млрд. т) зосереджені в Івано-Франків­ській та Львівській областях.

Проблеми щодо раціонального використання мінерально-сиро­винних ресурсів України полягають у важковидобувному харак­тері значної частини ресурсів, виснаженості найбільш якісної час­тини запасів, обмеженні обсягів фінансування геологорозвіду­вальних робіт тощо. У перспективі здійснюватиметься розвідка нових для України корисних копалин – золота, міді, хрому, свин­цю, цинку, молібдену, рідкісноземельних металів, фосфоритів тощо. Це дасть змогу за існуючими прогнозними оцінками збіль­шити експортні можливості вітчизняної мінерально-сировинної бази у 1,5-2 рази та скоротити імпорт сировини на 60-70% (без урахування вуглеводнів) [9, с 47].

Земельні ресурси виступають територіальною базою розміщення народногосподарських об’єктів, системи розселення населення, а також основним засобом виробництва (в першу чергу сільського і лісового господарства). Всі землі України незалежно від їх ці­льового призначення, господарського використання і особ­ливостей правового режиму відносяться до земельних ресурсів і складають єдиний земельний фонд держави.

Геополітичне положення України та її високий земельно-ресурсний потенціал обумовлюють провідну роль земельного фон­ду як одного з важливих ресурсів держави, що виступає первин­ним фактором виробництва і своєрідним фундаментом економіч­ного розвитку. Земельний фонд України становить 60,4 млн. га і складається із земель різного функціонального призначення, якіс­ного стану та правового статусу. Власне земельна площа (суша) становила на початок 1998 р. 57,9 млн. га; її сільськогосподарсь­ка освоєність досягла майже 70,0%, розораність – 57,1%; частка ріллі в загальній площі сільськогосподарських угідь переви­щила 79%.

За цільовим призначенням земель та функціональним викорис­танням земельний фонд України охоплює: сільськогосподарські угіддя (41,9млн. га, або 69,4% земельного фонду); ліси та лісовкриті площі (10,4 млн. га, або 17,2%); забудовані землі під промис­ловими і транспортними об’єктами, житлом, вулицями тощо (2,3 млн. га, або 3,8%); землі, що покриті поверхневими водами, – (2,4 млн. га, або 4%); інші землі (3,4 млн. га, або 5,6%).

Розподіл земельного фонду України за землекористувачами характеризується такими співвідношеннями: державні та колек­тивні сільгосппідприємства, кооперативи, акціонерні товариства, фермерські господарства – 46,7 млн. га, або 77,3% земельного фонду; лісогосподарські підприємства – 7,2 млн. га, або 11,9%; підприємства промисловості, транспорту, зв’язку та ін. – 2,1 млн. га, або 3,5%; заклади науки, культури, освіти, охорони здоров’я та ін. – 0,2 млн. га, або 0,3%; установи природоохорон­ного та рекреаційного призначення – 0,3 млн. га, або 0,5%; водо­господарські підприємства – 0,5 млн. га, або 0,8%; житлово-експлуатаційні організації – 0,1 млн. га, або 0,2%; землі держав­ної власності – 3,3 млн. га, або 5,5%.

Рівень інтенсивності використання земельних ресурсів Украї­ни є досить диференційованим у територіальному розрізі. Най­вища залученість земель у господарський обіг склалася у Львів­ській, Донецькій, Тернопільській областях. В цілому земельні ресурси України характеризуються досить високим біопродуктивним потенціалом, а в його структурі висока питома вага грунтів чорноземного типу, що створює сприятливі умови для продуктив­ного землеробства. Найвищу сільськогосподарську освоєність тери­торії мають землі Запорізької (88,3%), Миколаївської (86,6%), Кіровоградської (85,7%), Дніпропетровської (82,8%), Одеської (83,2%) та Херсонської (81,4%) областей.

На сучасному етапі економічного розвитку основними проб­лемами в сфері земельних ресурсів виступають: підвищення ефек­тивності їх використання та охорони на основі зменшення розораності земель, припинення деградації грунтів та зростання їх родючості; досягнення збалансованого співвідношення угідь у зональних системах землекористування; формування продуктив­ної та високоефективної системи землекористування як надійної основи розв’язання продовольчої проблеми.

Напрями вирішення цих важливих народногосподарських проблем пов’язані з посиленням ролі держави в управлінні земе­льними ресурсами, проведенням ефективної земельної реформи та відповідної аграрної політики, залученням земельних ресурсів у активний економічний обіг. У найближчій перспективі необ­хідно скоротити вилучення продуктивних земель для несільськогосподарських потреб, знизити рівень землемісткості певних га­лузей народного господарства до нормативних величин.

Водні ресурси виступають джерелом промислового і побутового водопостачання, а тому відіграють вирішальну роль у розвитку всього народного господарства та у життєдіяльності населення.

Рівень забезпеченості України водними ресурсами є недостат­нім і визначається формуванням річкового стоку, наявністю під­земних і морських вод. Потенційні ресурси річкового стоку оці­нюються у 209,8 куб. км, з яких місцевий стік... на території Украї­ни становить в середньому 52,4 куб. км, приток – 157,4 куб. км. Запаси підземних вод, не пов’язаних з поверхневим стоком, ста­новлять 7 куб. км. Крім того, в господарстві України використо­вується до 1,0 куб. км морської води. В розрахунку на одного жи­теля України поверхневий місцевий стік становить близько 1045 куб. м. Найвищий рівень водозабезпечення жителів – у за­хідних і північних областях України.

Територіальний розподіл водних ресурсів України є нерівно­мірним і не відповідає розміщенню водомістких господарських комплексів. Найменша кількість водних ресурсів формується у місцях зосередження потужних споживачів – Донбас, Криворіж­жя, Автономна Республіка Крим, південні області України. Ос­новними споживачами води є промисловість (в першу чергу електроенергетика, металургія, хімічна промисловість), сільське гос­подарство, комунальне господарство. Для пом’якшення територі­альних відмінностей у забезпеченні поверхневими водами в Україні побудовано 1,1 тис. водосховищ (повний об’єм 55,0 куб. км), найкрупніші з яких знаходяться на Дніпрі. Створено близько 29 тис. ставків, 7 крупних каналів і 10 водоводів тощо.

Використання водних ресурсів поділяється на: водоспоживан­ня, тобто відведення води від джерела з наступним застосуван­ням у технологічних процесах (промисловість, сільське госпо­дарство зі зрошенням, комунальне господарство та ін.); водоко­ристування, здійснюване безпосередньо в межах водного джерела без прямих витрат цього ресурса (гідроенергетика, водний транс­порт, рибне господарство, туризм).

Важливою складовою водних ресурсів є їх гідроенергоре­сурси – запаси енергії річкових потоків і водоймищ, що лежать вище від рівня моря. Загальні потенційні гідроенергоресурси ста­новлять близько 60% всієї енергії поверхневого стоку. Розрізня­ють потенціальні, технічно можливі (за даним рівнем розвитку науки і техніки) та економічно доцільні для використання гідро­енергоресурси. Потенціальні гідроенергоресурси України станов­лять 44,7 млрд. кВт – год.; з них технічно можливі для викорис­тання – 21,5 млрд. кВт – год.; економічно доцільні для викорис­тання становлять 16 млрд. кВт – год. [1, с. 141].

Основні проблеми щодо раціонального формування, викорис­тання та збереження водних ресурсів України полягають у: за­брудненні водних об’єктів шкідливими викидами та недостатньо очищеними промисловими і комунально-побутовими стічними водами; інтенсивному старінні основних фондів водозабезпечуючого і водоохоронного призначення, низькій продуктивності очисних споруд; недостатній самовідновлюваній та самоочисній здатності водних систем; незбалансованій за водним фактором системі господарювання, що характеризується високими обсяга­ми залучення водних ресурсів у виробничу сферу та високою во­домісткістю продукції.

Перспективи вирішення відзначених проблем полягають у фор­муванні ефективних правових, економічних та організаційних пере­думов раціонального водовикористання, запровадженні водозберігаючих форм господарювання, створенні замкнутих циклів водо­користування з мінімальним забрудненням води, забезпеченні відновлюваних функцій водних джерел. У найближчій перспек­тиві необхідно посилити соціальну спрямованість водокористу­вання, забезпечивши права людини на сприятливе водне середо­вище з урахуванням екологічної місткості водоресурсних джерел.

Лісові ресурси відіграють важливу роль у збереженні навко­лишнього середовища та господарській діяльності людей, слугу­ють важливим сировинним фактором для розвитку галузей на­родного господарства.

Україна належить до країн з невисокою забезпеченістю лісом. Площа її лісового фонду становить 10,8млн. га, в тому числі вкрита лісом – 9,4 млн. га. Лісистість території становить всього 15,6%, причому її рівень територіальне досить диференційований: від 43,2% в Івано-Франківській до 1,8% в Запорізькій. Наближеним до оптимального вважається показник на рівні 21-22%, який дає змогу досягти збалансованості між лісосировинними запасами, обсягами лісоспоживання і екологічними вимогами.

Загальні запаси деревини в Україні становлять 1,74 млрд. куб. м. Близько 51% лісів віднесено до захисних, водоохоронних та ін­ших цінних в екологічному відношенні лісів, решту становлять експлуатаційні. За останні роки намітилася тенденція до скоро­чення обсягів лісокористування. Загальні обсяги заготівлі дере­вини зменшилися з 14,4 млн. куб. м у 1990 р. до 10,5 млн. куб. м у 1997 p., тобто майже на 30%.

Вікова структура лісів України характеризується такими співвід­ношеннями: молодняки займають 45,4% площі, середньовікові – 37,7%, достигаючі та стиглі – відповідно 10,1% та 6,8%, що в 1,5-2 рази нижче оптимальних величин. За останнє десятиліття в Україні значна частина лісових насаджень загинула від промис­лових викидів та постраждала від аварії на ЧАЕС. Крім того, за­гальний стан лісів України не відповідає еколого-економічним вимогам, а функціонування лісового господарства здійснюється в складних економічних умовах.

Основними, найбільш актуальними проблемами щодо форму­вання і раціонального використання лісових ресурсів України є: порушення збалансованості між лісосировинними запасами, об­сягами лісоспоживання і екологічними вимогами; значне висна­ження лісосировинної бази, погіршення природних комплексів, деградація рослинного покриву; обмеженість інвестицій для лісо­господарського виробництва; скорочення обсягів лісокористу­вання та низький рівень задоволення потреб у деревині за раху­нок місцевих ресурсів.

Вирішення названих проблем тісно пов’язано з розширеним відтворенням лісових ресурсів, підвищенням ефективності їх охо­рони і використання. Необхідно проводити активні заходи щодо захисту і відновлення лісових насаджень з тим, щоб поступово переходити на забезпечення потреб країни переважно за рахунок власних ресурсів із збереженням основних екологічних функцій і лісу. Поряд з цим принципово важливо підвищити експортні мож-ливості лісового господарства України.

Рекреаційні ресурси забезпечують відновлення та розвиток І життєвих сил людини, витрачених у процесі трудової діяльності, тобто слугують для регенерації здоров’я і підтримки працездат­ності населення. До рекреаційних ресурсів відносять об’єкти і явища природного походження, які можуть бути використані для лікування, оздоровлення, відпочинку, туризму. До їх складу вхо­дять бальнеологічні (мінеральні води, грязі), кліматичні, ланд­шафтні, пляжні та пізнавальні ресурси. Вони розміщені практич­но на всій території України, однак їх територіальне розміщення є дуже нерівномірним.

Найвища концентрація рекреаційних ресурсів склалася в пів­денних областях України – на території Одеської, Миколаївсь­кої, Херсонської, Запорізької та Донецької областей, а також у Автономній Республіці Крим. Унікальні рекреаційні ресурси зо­середжені в Карпатах. Значні запаси мінеральних вод розміщені у Львівській (Трускавець, Моршин, Східниця, Великий Любень, Немирів), Полтавській (Миргород), Вінницькій (Хмельник) облас­тях. В Україні є великі запаси лікувальних грязей в Івано-Фран­ківській, Одеській областях та в Автономній Республіці Крим.

Завдяки поєднанню певних природних факторів та ресурсів формуються потужні рекреаційні комплекси. Територіальна струк­тура рекреаційного комплексу представлена рекреаційними пунк­тами (окремо розміщені санаторії, пансіонати тощо), рекреацій­ними районами (рекреаційні пункти і курорти з відповідною інф­раструктурою), рекреаційними регіонами (група рекреаційних районів) та рекреаційними зонами (сукупність взаємопов’яза­них регіонів).

В Україні діє 45 курортів загальнодержавного і міжнародно­го значення та 13 курортів місцевого значення, є понад 400 са­наторіїв, які можуть прийняти на лікування більш як 600 тис. відпочиваючих [5, с. 395]. Разом з тим за останні роки спостері­гається тенденція зменшення мережі та місткості закладів орга­нізованого відпочинку, скоротилася мережа туристичних баз, що значно звузило можливості ефективного використання рек­реаційних ресурсів.

Основні проблеми щодо ефективного використання рекреа­ційних ресурсів України полягають у: максимально повному за­доволенні потреб населення у повноцінному оздоровленні та лі­куванні; охороні і відновленні рекреаційних ресурсів; зростанніякості послуг у цій сфері. Перспективи розвитку рекреаційного комплексу України полягають у залученні додаткових інвестицій в оновлення інфраструктури, що працює на потреби рекреаційно­го комплексу; інтенсивному розвитку туризму та індустрії відпо­чинку і оздоровлення в цілому; збільшенні питомої ваги рекреа­ційної сфери у зростанні національного доходу країни.

4. РЕСУРСОЗБЕРЕЖЕННЯ – ГОЛОВНИЙ НАПРЯМ ВИКОРИСТАННЯ ПРИРОДНО-РЕСУРСНОГО ПОТЕНЦІАЛУ

Ресурсозбереження – це прогресивний напрям використання природно-ресурсного потенціалу, що забезпечує економію при­родних ресурсів та зростання виробництва продукції при тій са­мій кількості використаної сировини, палива, основних і допоміж­них матеріалів. Основні стратегічні напрями ресурсозбереження можуть бути зведені до таких: комплексне використання міне­рально-сировинних і паливних ресурсів; впровадження ресурсо­зберігаючої техніки і технології; широке використання в галузях переробної промисловості вторинної сировини; стабілізація земе­льного фонду, відновлення родючості землі, рекультивація відпра­цьованих кар’єрів тощо; ефективне регулювання лісокористуван­ня, підтримання продуктивності лісів, активне лісовідновлення; збереження рекреаційних ресурсів при розміщенні нових промис­лових об’єктів.

Одним з вагомих компонентів ресурсозбереження є вторин­ний ресурсний потенціал. Навіть за кризових умов господарю­вання щорічно утворюється близько 600-700 млн. т відходів з номенклатурою більше ніж 50 найменувань, в структурі яких пе­реважає видобувна, паливно-енергетична, металургійна, хімічна промисловість [9, с. 48]. У перспективі передбачається форму­вання ефективного механізму вторинного ресурсоспоживання і залучення у цю сферу іноземних інвестицій. Зокрема, значного розвитку набуде вторинна металургія. Особлива увага приділя­тиметься розширенню напрямів використання макулатури, полі­мерної вторинної сировини, деревини; створюватимуться потуж­ності по переробці картонної, скляної, металевої та пластикової тари і упаковки.

Важливим пріоритетом є підвищення ефективності енергозбе­реження у зв’язку з тим, що Україна належить до енергодефіцит­них країн і за рахунок власних джерел задовольняє свої потреби в паливно-енергетичних ресурсах менш ніж на 50%. Відповідно до Комплексної державної програми з енергозбереження на період до 2010 року передбачається: запровадити заходи, спрямовані на скорочення енерговитрат у виробництві енергомісткої продукції й здійснення комплексного фінансово-економічного та енергетич­ного аудиту найбільш енергоємних виробництв і закриття на цій підставі збиткових підприємств; провести реконструкцію та тех­нічне переозброєння ТЕЦ промислових підприємств; впровадити економічний механізм заінтересованості в економії паливно-енер­гетичних ресурсів, нових енергозберігаючих маловитратних тех­нологій; запровадити на енергоємних підприємствах автоматизо­вану систему обліку та управління витрат енергоносіїв; залучити до паливно-енергетичного балансу країни відновлювані та нетра­диційні джерела енергії.

В цілому комплексний розвиток усіх напрямів ресурсозбере­ження дасть змогу сформувати нову ідеологію господарювання, що базується на економному використанні наявної ресурсної ба­зи, оптимальному співвідношенні первинних і вторинних ресур­сів та маловідходному виробничому циклі.

Література

1. ГоликовА. П., Олійник Я. Б., СтепаненкоА. В. Вступ до економіч­ної і соціальної географії: Підручник. – К.: Либідь, 1997. – 320 с.

2. Горленко Й. А., Руденко Л. Г., Малюк С. Н. Проблеми комплекс­ного развития территории. – К. : Наукова думка, 1994. – 296 с.

3. Паламарчук М. М., Паламарчук О. М. Економічна і соціальна геог­рафія України з основами теорії. – К.: Знання, 1998. – С. 178-215.

4. Поповкін В. Н. Регіонально-цілісний підхід в економіці. – К.: Наукова думка, 1993. – 210с.

5. Розміщення продуктивних сил : Підручник / В. В. Ковалевський, О. Л. Михайлюк, В. Ф. Семенов та ін. – К.: Знання, КОО, 1998. – С. 139-179.

6. Розміщення продуктивних сил: Підручник / За ред. Є. П. Ка­чана. – К.: Вища школа, 1998. – С. 4-10.

7. РуденкоВ. П. Природно-ресурсний потенціал України. – К.: Либідь, 1994.- 150с.

8. Трегобчук В. Ресурсне – екологічна складова національної без­пеки // Економіка України. – ] 999. – № 2. – С. 4-15.

9. Україна: прогноз розвитку продуктивних сил / С. І. Дорогунцов, Б. М. Данилишин, Л. Г. Чернюк та ін. – К.: РВПС України НАН України, 1998. – Т. 1. – 163 с.

10. Україна: прогноз розвитку продуктивних сил / С. І. Дорогунцов, Б. М. Данилишин, Л. Г. Чернюк та ін. – К.: РВПС України НАН України, 1998. – Т. 2. – 117 с.


Зараз ви читаєте: Природно-ресурсний потенціал України