Сибірка

Сибірка (anthrax) – гостре специф­ічне інфекційне захворювання, яке виникає внаслідок проникнення в організм палички сибірки (Bac. anthracis). Випадки захворюван­ня на сибірку спостерігаються у всіх країнах світу. В минулому сибірка належала до найпоширеніших інфек­ційних захворювань. Зараз вона зуст­річається частіше в економічно відста­лих, аграрних країнах.

Етіологія. Паличка сибірки була виявлена у 1850 p. Давеном і Рейє-ром у крові тварин, які загинули. Пастер і Кох встановили морфолого-біологічні властивості цього мікроба. Палички утворюють стійкі спори.

Джерелом і факторами передачі па­лички сибірки є переважно свійські тва­рини, а також шкіра, шерсть, роги, копита і продукти харчування тварин­ного походження (м’ясо, молоко і ін.).

Джерелом зараження можуть бути й інші тварини – кіт, ведмідь, сірий щур, птахи, собака, біла миша. Опи­сані випадки передачі сибіркової па­лички кровосисними комахами.

Зараження частіше відбувається під час забою худоби, зняття шкури з тва­рин, розрізування м’яса худоби, яка хворіла на сибірку.

Найчастіше захворювання спосте­рігається теплої пори року.

Залежно від шляхів проникнення в організм спор можуть бути різні клінічні форми сибірки: легенева (виникає у разі вдихання мікробів), кишкова (у разі харчування зараженим м’ясом, моло­ком). Хвороба має дуже тяжкий перебіг і часто закінчується смертю.

У хірургії більше значення має шкірна форма сибірки, яка прояв­ляється утворенням специфічної ви­разки – карбункулу (pustula maligna, carbunculus malignus).

У основі патогенезу сибірки лежить специфічна токсемія, яка зумовлюєть­ся сибірковим токсином.

Зараження відбувається у разі по­падання спор на пошкоджену шкіру, слизові оболонки дихальних шляхів і

Травного каналу. Зараження самими па­личками відбувається рідше.

Інкубаційний період при сибірці відносно короткий – від кількох годин до кількох діб.

У патогенезі шкірної форми сибір­ки можна виділити такі різновиди:

Карбункульозну, едематозну, бульоз-ну, еризипелоїдну. Кожна з цих форм унаслідок генералізації процесу може призвести до виникнення сибірково­го сепсису.

У ділянці проникнення збудника виникає осередок коагуляційного не­крозу шкіри і підшкірної основи. Ступінь місцевих змін залежить як від вірулентності мікроба, так і від чут­ливості до нього організму. У разі високої вірулентності мікроорганізму і чутливості організму до сибірки місцеві зміни можуть бути виражені слабко або їх зовсім не буває. Захво­рювання перебігає за типом сибірко­вого сепсису.

Ураження шкіри при сибірці зале­жить від специфічних продуктів жит­тєдіяльності палички, так званого чинника смерті. Коли в ділянці про­никнення паличок сибірки мало і про­дукованого ними “чинника смерті” недостатньо, зміни з боку шкіри ма­ють незначний, обмежений характер. За наявності у первинному осередку великої кількості збудників вони мо­жуть проникати в кровоносне русло і осідати в місцях вторинної локалізації.

Клінічна картина шкірної форми сибірки залежить від її різновиду. Карбункульозну форма спостерігається найчастіше (99,1 %). Локалізація кар­бункула залежить від професійних чин­ників і особливостей життя населен­ня. Найчастіше уражаються щоки, повіки, лоб, шия, кисті і передпліч­чя. Не буває сибіркових карбункулів на долонях, вушних раковинах.

Місцеві зміни при сибірковому карбункулі характеризуються появою незначного свербіння. Потім на шкірі з’являється щільна червоного кольо­ру свербляча пляма, як після укусу

398

Комахи. Згодом свербіння посилюєть­ся, а в центрі ущільнення з’являється невеликий пухирець, на місці якого ут­ворюється виразка. Остання починає швидко збільшуватися в розмірах.

Після проривання пухирів і утво­рення виразки свербіння минає, але з’являються загальні явища: підви­щується температура тіла, з’являють­ся головний біль, безсоння, зни­жується апетит. Підвищення темпе­ратури тіла відбувається паралельно до збільшення карбункулу. Навколо ви­разки утворюється запальний валик, який виступає над поверхнею шкіри.

У цей час з’являється м’яка при­пухлість тканин навколо виразки, яка поширюється на сусідні ділянки. Дно виразки западає і набуває багряного кольору. З виразки виділяється значна кількість серозної або серозно-кров’я­нистої рідини. Біля виразки утворюють­ся дочірні везикули, які з часом злива­ються між собою. Коли цього не на­стає, везикули досягають великих роз­мірів, що призводить до збільшення карбункулу (іноді до 10 см в діаметрі).

Характерною особливістю сибірко­вого карбункулу є некротична виразка із значним серозним виділенням, вдав­леним темним центром, оточена за­пальним обідком і вінцем з везикул. Вона має щільну основу, оточена на­бряклими тканинами.

Сибірковий карбункул, на відміну від інших банальних карбункулів, не болючий. Його часто супроводжує ре-гіонарний лімфаденіт. Збільшені лімфатичні вузли дещо чутливі, але не болючі.

Через деякий час ексудація з ви­разки зменшується, некротизовані ділянки підсихають. Центральна час­тина карбункула стає темнішою і гор­бистою. Температура тіла в цей час знижується. Карбункул прикриваєть­ся струпом. Набряк поступово зни­кає. Краї струпа відокремлюються від шкіри і починають виступати над її поверхнею. Наприкінці 3-го тижня струп повністю відшаровується, і утворюється гранулююча виразка з незначним гнійним виділенням.... Це

Буває тоді, коли процес проникає у підшкірну основу. За некрозу лише шкіри струп відпадає без утворення грануляцій, після повної епітелізації виразки. Згодом гранулююча виразка рубцюється і епітелізується.

Едематозна форма сибірки перебігає дуже тяжко. Першою її оз­накою є виникнення незначного свер­біння в ділянці проникнення мікробів. Пізніше з’являється набряк, який швидко прогресує. Температура тіла протягом 2-3 діб досягає свого макси­муму і тримається до кінця некроти-зації та початку утворення струпа. На­бряк не болючий, щільний. Згодом він вкривається дрібними пухирцями, на­повненими серозною рідиною, та ділянками некрозу. На 3-тю або 4-ту добу пухирці лопаються і починає виді­лятися у великій кількості серозна ріди­на. На 8-му – 10-ту добу пухирці і ділянки некрозу вкриваються струпом.

З моменту лопання пухирців і по­чатку некротизації шкіри захворюван­ня має такий самий перебіг, як у разі карбункульозної форми сибірки. Хво­роба характеризується загальними проявами: температура тіла досягає 40 °С, з’являються марення, мозкові розлади, судоми, блювання. На 3-тю – 4-ту добу може настати смерть.

Бульозна форма сибірки, як і едематозна, зустрічається рідко.

Ще рідше зустрічається еризипе-лоїдна форма сибірки.

Цей різновид шкірної форми си­бірки характеризується легким пере­бігом і сприятливим завершенням.

У діагностиці сибірки важливу роль відіграє лабораторне бактеріологічне дослідження. При шкірній формі до­сліджують вміст везикул, карбун­кулів, виділення з виразок або струп, що відпав.

Кров для дослідження (1 мл) бе­руть із вени, бажано в період гаряч­ки. Її засівають безпосередньо на жи­вильне середовище, а також роблять мазки на предметному склі.

Лікування шкірної форми сибірки повинно бути консервативним. Не дозволяється проводити активні захо-

399

Ди (розрізувати, зондувати, вишкріба­ти). Розтинають пухирі лише у разі на­гноєння їх з утворенням гнояка.

Лікування треба починати з надання спокою ураженій ділянці. Основну роль відіграють специфічна терапія, застосу­вання антибіотиків, хіміопрепаратів.

Специфічна терапія полягає у вве­денні специфічної сироватки. Дорос­лим у разі легкого перебігу вводять 40-50 мл, при захворюванні серед­ньої тяжкості – 50-75 мл, при тяж­кому перебігу – від 75 до 100 мл.

Паралельно з протисибірковою си­роваткою застосовують специфічний протисибірковий у-глобулін: при легко­му перебігу захворювання – 20 мл, при середньої тяжкості- ЗО-40 мл, при тяжкому і дуже тяжкому – 60-150 мл.

Специфічну протисибіркову сиро­ватку і у-глобулін застосовують у по­єднанні з антибіотиками. Курсова доза препаратів групи пеніциліну ста­новить 3 000 000-5 000 000 ОД.

Деякі автори хворим з легкою фор­мою сибірки призначають лише анти­біотики: бензилпеніциліну натрієву сіль – по 500 000-1 000 000 ОД внут-рішньом’язово 6-8 разів на добу про­тягом 5-7 діб, тетрациклін, окситет-рациклін.

Для лікування сибірки застосову­ють органічні препарати миш’яку (сальварсан). Він ефективний лише в комплексі з іншими лікувальними за­собами і, насамперед, з протисибір­ковою сироваткою. Вводять сальвар­сан внутрішньовенне по 0,6-0,9 г.

Поряд із специфічною терапією, застосуванням антибіотиків і сульфа­ніламідних препаратів у комплекс лікування сибірки повинна бути вклю­чена і дезінтоксикаційна терапія: що­денні внутрішньовенні вливання розчину “Трисоль” (для відновлення об’єму циркулюючої крові, зняття за­дишки, ціанозу, спраги) з доданням 400 мл поліглюкіну, реополіглюкіну, а також кортикостероїди.

Профілактика сибірки буває загаль­ною і індивідуальною.

Загальна профілактика передбачає:

1) суворий санітарний нагляд за

Виявленням, обліком, паспортизацією і знезараженням скотомогильників;

2) проведення профілактичної робо­ти серед населення, котре проживає на території, яка є зоною ризику щодо си­бірки, а також серед тих, хто займаєть­ся заготівлею, збереженням, транс­портуванням, переробкою і реалізацією сировини тваринного походження;

3) планову вакцинопрофілактику

Осіб з ризиком щодо зараження сибір­кою;

4) активне виявлення і лікування хворих;

5) активне виявлення інфікованих об’єктів і предметів, їх знезараження;

6) санітарно-освітню роботу серед населення.

Індивідуальна профілактика поля­гає в імунізації людей проти сибір­ки. Планові щеплення проводять:

А) тим, хто працює із живими куль­турами збудника сибірки, заражени­ми лабораторними тваринами або дос­ліджує матеріал, інфікований збудни­ками сибірки;

Б) зооветпрацівникам і іншим осо­бам, зайнятим передзабійним утри­манням худоби, а також забоєм, роз­биранням туш та зняттям шкури;

В) особам, які зберігають, транс­портують і проводять первинну перероб­ку сировини тваринного походження.

Для імунізації людей проти сибір­ки використовують живу суху вакцину. Первинну імунізацію (скарифікуван-ня або підшкірне введення) проводять дворазове з інтервалом в 21 добу.

У разі прямого контакту людей з матеріалом, який містив сибіркові палички або спори, їх участі у забої і розбиранні туш тварин, які виявили­ся хворими на сибірку, особам, які доглядають за хворими тваринами і брали участь у їх захороненні, вжива­ли в їжу м’ясо хворої тварини, пока­зана екстрена профілактика, її про­водять лише в ранні строки після за­раження (не пізніше ніж 5 діб).

Для екстреної профілактики засто­совують антибіотики і протисибірко­вий у-глобулін (20-25 мл).


Зараз ви читаєте: Сибірка