Трудові ресурси і зайнятість населення


Соціально-економічна характеристика трудових ресурсів

Поняття, форми та види зайнятості

Безробіття і його види

Регулювання зайнятості населення

Програми сприяння зайнятості

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТРУДОВИХ РЕСУРСІВ

Вироблення ефективної державної демографічної політики з метою впливу на процеси відтворення населення та забезпечення його зай­нятості потребує вивчення трудових ресурсів.

Трудові ресурси – це частина працездатного населення, яка во­лодіє фізичними й розумовими здібностями і знаннями, необхідни­ми для здійснення корисної діяльності.

Щоб зрозуміти сутність поняття “трудові ресурси”, треба знати, що все населення залежно від віку поділяється на:

– осіб молодших працездатного віку (від народження до 16 років

Включно);

– осіб працездатного (робочого) віку (в Україні: жінки – від 16

До 54 років, чоловіки – від 16 до 59 років включно);

– осіб старших працездатного віку, по досягненні якого установ­люється пенсія за віком (в Україні: жінки -з 55, чоловіки – з 60 років).

Залежно від здатності працювати розрізняють осіб працездатних і. непрацездатних. Непрацездатні особи в працездатному віці – це інваліди 1-ї та 2-ї груп, а працездатні особи в непрацездатному віці – це підлітки і працюючі пенсіонери за віком.

До трудових ресурсів належать:

– населення в працездатному віці, крім непрацюючих інвалідів 1-ї і 2-ї груп та непрацюючих осіб, які одержують пенсію на пільго­вих умовах (жінки, що народили п’ять і більше дітей і виховують їх до восьми років, а також особи, які вийшли на пенсію раніше у зв’яз­ку з тяжкими й шкідливими умовами праці);

– працюючі особи пенсійного віку;

– працюючі особи віком до 16 років.

Згідно з українським законодавством на роботу можна прий­мати у вільний від навчання час на неповний робочий день учнів загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних і середніх спеці­альних навчальних закладів у разі досягнення ними 15-річного віку за згодою одного з батьків або особи, яка їх замінює, за умови виконання легкої праці.

Зауважимо, що в Україні за останні роки склалася несприятлива тенденція, яка визначається скороченням частки населення молод­ці шого від працездатного і працездатного віку і збільшенням частки населення старшого працездатного віку.

Відповідно до рекомендацій МОП і міжнародних конференцій ста­тистиків праці все населення поділяється на економічно активне й економічно неактивне.

Економічно активне населення – це частина населення, яка пропонує свою працю для виробництва товарів і надання різноманіт­них послуг. Кількісно ця група населення складається із зайнятих із безробітних, які на даний момент не мають роботи, але бажають її одержати.

Економічно неактивне населення – це та частина населення, Яка не входить до складу ресурсів праці. До них належать:

– учні, студенти, курсанти, які навчаються в денних навчальних закладах;

– особи, які одержують пенсію за віком або на пільгових умовах;

– особи, які одержують пенсію у зв’язку з інвалідністю;

– особи, зайняті веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми, хворими родичами;

– – особи, які не можуть знайти роботу, припинили її пошук, ви­черпавши всі можливості, проте вони можуть і готові працювати;

– інші особи, яким немає необхідності працювати незалежно від джерела доходу.

Використання робочої сили в процесі праці передбачає її відтво­рення, яке перебуває у взаємозв’язку із відтворенням суспільного продукту. Процес відтворення робочої сили поділяється на окремі фази. Це фаза формування, фаза розподілу й перерозподілу і фаза використання.

Фаза формування характеризується:

– природним відтворенням, тобто народженням людей та досягненням ними згодом працездатного віку;

– відновленням здатності до праці в існуючих працівників. Для цього їм необхідні продукти харчування, одяг, житло, а також вся інфраструктура сучасного існування людини (транспорт, зв’язок, тощо);

– одержання людьми освіти, спеціальності й певної трудової кваліфікації.

Фаза розподілу й перерозподілу робочої сили характеризується розподілом її за видами робіт, родом діяльності, а також по організанізаціях, підприємствах, районах, регіонах країни. У системі ринкової економіки ця фаза забезпечується функціонуванням ринку праці.

Перерозподіл робочої сили здійснюється у вигляді її руху відповід­но до попиту і пропозиції на ринку праці.

Фаза використання полягає у використанні економічно актив­ного населення на підприємствах, в організаціях і в економіці зага­лом. На цій фазі основна проблема полягає в забезпеченні зайня­тості населення і в ефективному використанні працівників.

Усі фази органічно пов’язані між собою.

Розрізняють екстенсивний та інтенсивний типи відтворення ро­бочої сили.

Екстенсивне відтворення означає збільшення чисельності тру­дових ресурсів в окремих регіонах та в країні загалом без зміни їхніх якісних характеристик.

Інтенсивне відтворення трудових ресурсів пов’язане зі зміною їхньої якості. Це – зростання освітнього рівня працівників, їхньої кваліфікації, фізичних та розумових здібностей тощо. Екстенсив­ний та інтенсивний типи відтворення взаємно доповнюють один одного.

Основним джерелом поповнення трудових ресурсів є молодь, яка вступає в працездатний вік. Чисельність цієї категорії залежить від режиму її відтворення (розширене – перевищення кількості народ­жень над числом смертей на 1000 осіб населення; просте відтво­рення – відсутність приросту чисельності населення, тобто кількість народжених дорівнює числу смертей на 1000 осіб населення; зву­жене відтворення – не тільки відсутній природний приріст, а й відбувається його абсолютне зменшення – депопуляція), що пов’я­зано зі зниженням рівня шлюбності і народжуваності в країні, а та­кож із зростанням дитячої смертності.

Сучасній демографічній ситуації притаманна тенденція до змен­шення чисельності населення України, його економічно активної частини.

Становлення ринкових відносин характеризується природним пе­реміщенням зайнятості з виробничої сфери у сферу обслуговуван­ня, але при цьому необхідно, щоб рівень виробництва забезпечував потреби економіки й населення за рахунок зростання ефективності виробництва на основі досягнень науково-технічного прогресу, удос­коналення організації виробництва та праці. В сучасних умовах в Україні цього не відбувається.

Важливе значення для раціонального формування і розподілу тру­дових ресурсів має розроблення системи їх балансів.

До системи балансів трудових ресурсів належать:

– зведений баланс робочих місць і трудових ресурсів (звітний і плановий);

– баланс розрахунку додаткової потреби в робітниках і службов­цях та джерел їх забезпечення;

– балансовий розрахунок потреби в підготовці кваліфікованих ро­бітників;

– балансовий розрахунок залучення молоді до навчання і розподіл її після завершення навчання;

– балансові розрахунки потреби в спеціалістах; міжгалузевий баланс затрат праці;

– баланс робочого часу.

Система балансів і балансових розрахунків розробляється по ок­ремих регіонах і в цілому по державі. При цьому необхідно врахо­вувати кон’юнктуру ринку праці, динаміку й структуру робочих місць у плановому періоді, зміну демографічної структури населення, напрями та масштаби міграційних процесів; динаміку чисельності й структуру зайнятості населення працездатного віку; ефективність використання трудових ресурсів; джерела і масштаби формування професійно-кваліфікаційної структури працівників; темпи зростання продуктивності праці тощо.

Баланс трудових ресурсів являє собою систему взаємозв’язаних. показників, які характеризують формування та розподіл трудових ресурсів. Він складається з двох частин: ресурсної (трудові ресурси) і розподільної (розподіл трудових ресурсів).

У сучасних умовах формування ринкових відносин існує не­відповідність між наявністю ресурсів та потребою в них, що визна­чає необхідність вироблення додаткових заходів щодо інтенсифікації суспільного виробництва, підвищення продуктивності праці тощо.

ПОНЯТТЯ, ФОРМИ ТА ВИДИ ЗАЙНЯТОСТІ

Використання трудових ресурсів характеризується показником зайнятості.

Зайнятість населення являє собою діяльність частини населення щодо створення суспільного продукту (національного доходу). Саме в цьому полягає її економічна сутність. Зайнятість населення – найбільш узагальнена характеристика економіки. Вона відбиває до­сягнутий рівень економічного розвитку, внесок живої праці в досяг­нення виробництва. Зайнятість об’єднує виробництво і споживан­ня, а її структура визначає характер їхніх взаємозв’язків.

Соціальна сутність зайнятості відображає потребу людини в самовираженні, а також у задоволенні матеріальних і духовних потреб через дохід, який особа отримує за свою працю.

Згідно із законом України “Про зайнятість населення” до зайня­того населення належать громадяни нашої країни, які проживають на її території на законних підставах, а саме:

– працюючі за наймом на умовах повного або неповного робочого дня (тижня) на підприємствах, установах, організаціях незалежно від форм власності, у міжнародних та іноземних організаціях в Україні та за кордоном;

– громадяни, які самостійно забезпечують себе роботою, вклю­чаючи підприємців, осіб, зайнятих індивідуальною трудовою діяль­ністю, творчою діяльністю, члени кооперативів, фермери та члени їхніх сімей, які беруть участь у виробництві;

– вибрані, призначені або затверджені на оплачувану посаду в органах державної влади, управління чи в суспільних об’єднаннях;

– громадяни, які служать у збройних силах, прикордонних, внутрішніх, залізничних військах, органах національної безпеки та внутрішніх справ;

– особи, які проходять професійну підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації з відривом від виробництва; які навчають­ся у денних загальноосвітніх школах, середніх спеціальних та ви­щих навчальних закладах;

– зайняті вихованням дітей, доглядом за хворими, інвалідами та громадянами похилого віку;

– працюючі громадяни інших держав, які тимчасово перебувають в Україні і виконують функції, не пов’язані із забезпеченням діяль­ності посольств і місій.

Розрізняють такі форми зайнятості: повну, неповну, часткову, первинну та вторинну зайнятість.

Повна зайнятість – це діяльність протягом повного робочого дня (тижня, сезону, року), яка забезпечує дохід у нормальних для даного регіону розмірах.

Неповна зайнятість характеризує зайнятість конкретної особи або протягом неповного робочого часу або з неповною оплатою чи недостатньою ефективністю. Неповна зайнятість може бути явною або прихованою.

Явна неповна зайнятість зумовлена соціальними причинами, зокрема необхідністю здобути освіту, професію, підвищити квалі­фікацію тощо. Неповну зайнятість можна виміряти безпосередньо, використовуючи дані про заробіток, відпрацьований час, або ж за допомогою спеціальних відбіркових обстежень.

Прихована неповна зайнятість відбиває порушення рівноваги між робочою силою та іншими виробничими факторами. Вона пов’яза­на, зокрема, зі зменшенням обсягів виробництва, реконструкцією підприємства і виявляється в низьких доходах населення, неповно­му використанні професійної компетенції або в низькій продуктив­ності праці.

В Україні прихована неповна зайнятість поки що не регламенто­вана законом. Водночас прихована неповна зайнятість у нашій країні набула загрозливих розмірів.

Часткова зайнятість – це добровільна неповна зайнятість.

Первинна зайнятість характеризує зайнятість за основним місцем роботи.

Якщо крім основної роботи чи навчання ще є додаткова зайнятість, вона називається вторинною зайнятістю.

‘ Види зайнятості характеризують розподіл активної частини тру­дових ресурсів за сферами використання праці, професіями, спеці­альностями тощо. Під час їх визначення враховують:

– характер діяльності;

– соціальна належність;

– галузева належність;

– територіальна належність;

– рівень урбанізації;

– професійно-кваліфікаційний рівень;

– статева належність;

– віковий рівень;

– вид власності.

Окрім цих видів зайнятості, існують ще так звані нетрадиційні, до яких належать: сезонна, поденна та тимчасова зайнятість, зай­нятість неповний робочий день.

Сьогодні в Україні ці види зайнятості охоплюють велику частку населення.

Зайнятість неповний робочий час – це робота неповну робочу зміну у зв’язку з неможливістю забезпечити працівника роботою на повну норму робочого часу, або за бажанням працівника відповідно до його соціальних потреб, а також у зв’язку з модернізацією або реконструкцією виробництва.

Тимчасова зайнятість – це робота за тимчасовими контракта­ми. До категорії тимчасових належать працівники, які наймаються за контрактами на певний строк.

Сезонна зайнятість – це зайнятість, яка пов’язана з сезонною специфікою виробництва. Робота надається на певний період на умо­вах повного робочого часу й оформляється відповідним контрактом.

В умовах перехідної економіки в Україні досить поширена не регламентована форма зайнятості, яка функціонує і як первинна, і як вторинна зайнятість громадян.

Нерегламентована зайнятість – це діяльність працездатного населення працездатного віку, яка виключена зі сфери соціально-трудових норм та відносин і не враховується державною статисти­кою.

Розширення нерегламентованої зайнятості супроводжується по­дальшим знецінюванням робочої сили, зниженням мотивації до праці, насамперед у державному секторі, зростанням інфляції та цін. Доходи від такої діяльності не оподатковуються, тому держава заз­нає певних збитків. Водночас через вищі заробітки та зовнішню привабливість нерегламентованої діяльності у людей формується ставлення до неї як до престижної.

В Україні спостерігається скорочення працюючих та зростання обсягів прихованого і відкритого безробіття. За 1997 р. чисельність населення, зайнятого в усіх сферах економічної діяльності, скоро­тилася майже на 3% порівняно з 1996 р. Протягом 1997 р. з різних причин залишили постійні робочі місця 20,6% робітників і служ­бовців. Дві третини звільнених були прийняті в різні сектори еконо­міки, а одна третина знайшла самостійне заняття або поповнила лави безробітних. Висока мобільність кадрів спостерігається переважно у виробничих галузях.

БЕЗРОБІТТЯ 1 ЙОГО ВИДИ

Безробіття – складне економічне, соціальне і психологічне яви­ще. Водночас безробіття – це економічна категорія, яка відбиває економічні відносини щодо вимушеної незайнятості працездатного населення.

Факторами формування безробіття можуть бути такі:

– нестача сукупного ефективного попиту;

– негнучкість системи відносних цін і ставок заробітної плати і викривлення в ній, пов’язані з грошовою експансією держави і по­дальшою інфляцією;

– недостатня мобільність робочої сили;

– структурні зрушення в економіці;

– дискримінація на ринку праці щодо жінок, молоді та національ­ної меншості;

– демографічні зміни в чисельності та складі робочої сили;

– сезонні коливання в рівнях виробництва окремих галузей еко­номіки.

Досвід переходу окремих країн до ринку свідчить про те, що в кожний період рівень зайнятості і масштаби безробіття характеризуються значними коливаннями, зумовленими сукупним впливом багатьох чинників. При цьому причини появи безробіття і його види можуть дуже різнитися.

Розрізняють відкрите й приховане безробіття.

Відкрите безробіття означає існування явно незайнятого насе­лення, приховане – наявність формально зайнятого населення.

Можна виділити такі види безробіття: фрикційне, структурне, цик­лічне, сезонне, інституціональне.

Фрикційне безробіття пов’язане з переміщенням людей з однієї роботи на іншу, а також із однієї місцевості в іншу. Фрикційне безробіття означає, що існують постійний зв’язок між звільненням з однієї організації і найманням працівників іншими організаціями, заміщення одних професій іншими, рух працівників з одних галу­зей в інші тощо.

В умовах ринкової економіки цей вид безробіття завжди існує. Одні змінюють роботу добровільно, інші – у зв’язку зі звільненням або втратою сезонної зайнятості. Дехто шукає роботу вперше. Таке безробіття може поєднуватися з рівновагою на ринку праці. Наприк­лад, в США наприкінці 80-х років близько 49% безробітних не пра­цювали менше п’яти тижнів. Це свідчить про нормальний процес перерозподілу трудових ресурсів відповідно до потреб виробниц­тва, а також про високу ефективність ринку праці.

Виникнення структурного безробіття пов’язане зі структурни­ми зрушеннями в економіці, закриттям застарілих підприємств і виробництв, скороченням випуску продукції у разі переорієнтації виробництва, закриття шкідливих підприємств.

Структурне безробіття відрізняється від фрикційного передусім тим, що працівники, які втратили роботу в одних секторах економі­ки, не можуть бути використані на тих робочих місцях, які пропону­ються в інших секторах. Окрім того, структурне безробіття є трива­лим і має, як правило, хронічний характер.

Причиною структурного безробіття є територіальна і кваліфікаційна невідповідність між вільними робочими місцями і безробітними.

У структурному безробітті можна виокремити технологічне й конверсійне безробіття.

Технологічне безробіття пов’язане з переходом до нової техніки і технології, механізацією та автоматизацією виробництва, що (супроводжується вивільненням робочої сили і найманням праців принципово нових спеціальностей та кваліфікації.

Конверсійне безробіття спричиняється скороченням чисельності армії і зайнятих у галузях оборонної промисловості. Розміри цього безробіття можуть коливатися від незначних до великих.

Сезонне безробіття стосується тих видів виробництва, які ма­ють сезонний характер і в яких протягом року відбуваються різкі коливання попиту на працю (сільське господарство, будівництво тощо).

Циклічне – це вид безробіття, яке постійно змінюється за свої­ми масштабами, тривалістю і складом, що пов’язано з циклом діло­вої кон’юнктури. Масштаби і тривалість циклічного безробіття до­сягають максимуму під час спаду (кризи) виробництва і мінімуму – під час піднесення. Отже, розміри ринку праці коливаються разом з коливаннями циклу ділової кон’юнктури. Найбільшою мірою від циклічного безробіття страждають молодь, жінки, люди похилого віку і некорінне населення.

Інституціональне безробіття – це безробіття, яке пород­жується правовими нормами, що впливають на попит і пропози­цію праці. Воно може бути, наприклад, спричинене введенням га­рантованої мінімальної заробітної плати, недосконалою податко­вою системою (надмірні соціальні виплати знижують пропозицію праці. Високі ставки оподаткування, скорочуючи доходи, роблять їх порівнянними із сумами виплат за соціальними програмами. Це також знижує пропозицію робочої сили).

На ринку праці розрізняють також застійне і хронічне безробіття.

Застійне безробіття охоплює найстійкіший контингент безро­бітних – бідних, бродяг, бомжів та ін.

Розвиток ринкової економіки супроводжується виникненням і роз­ширенням масштабів хронічного безробіття. Це пов’язано з тим, що інвестиції у створення нових робочих місць відстають від темпів зростання чисельності найманих працівників. Безробіття стає масо­вим і постійним, вражаючи насамперед найменш розвинуті регіони. Серед безробітних переважають жінки, спеціалісти з вищою осві­тою. Щодо вікового складу домінує молодь.

Згідно із Законом України “Про зайнятість населення” безробіт­ними вважаються працездатні громадяни працездатного віку, які з незалежних від них причин не мають заробітку або інших перед­бачених чинним законодавством доходів через відсутність підхо­дящої роботи, зареєстровані у державній службі зайнятості, тобто це особи, що справді шукають роботу та здатні приступити до праці.

Не можуть бути визнані безробітними громадяни:

А) віком до 16 років, за винятком тих, які працювали і були ви­вільнені у зв’язку зі змінами в організації виробництва і праці; ре­організацією перепрофілюванням і ліквідацією підприємства, уста­нови й організації або скороченням чисельності (штату);

Б) які вперше шукають роботу і не мають професії (спеціальності), в тому числі випускники загальноосвітніх шкіл, якщо вони відмовляються від проходження професійної підготовки або від оплачуванної роботи, включаючи роботу тимчасового характеру;

в) які відмовилися від двох пропозицій підходящої роботи з моменту реєстрації їх у службі зайнятості як осіб, котрі шукають роботу. При цьому вони втрачають право на надання статусу безро­бітного строком на три місяці з подальшою реєстрацією;

Г) які мають право на пенсію відповідно до законодавства України. Рівень зареєстрованого безробіття розраховується як відношен­ня кількості офіційно зареєстрованих безробітних до працездатно­го населення у працездатному віці.

Останнім часом в Україні значно зріс рівень зареєстрованого без­робіття. На 1 січня 1999 р.

Він встановив 3,69% працездатного населення працездатного віку.

Серед безробітних, які перебували на обліку, жінки становили 48,4%, молодь у віці до 28 років – 31%.

У табл. 2.1 наводяться дані, що характеризують причини незай­нятості у 1998 р. Основну частку безробітних (41,8%) становили вивільнені у зв’язку зі змінами у виробництві та скороченням штатів.

Основні причини незайнятості населення відбиває наведена ниж­іте діаграма (рис. 2.1).

Значно поширюється і приховане безробіття. Починаючи з 1992 р. цей процес набув масового характеру в усіх галузях економіки Ук­раїни.

Приховане безробіття характерне для ситуації економічної кризи. Воно зумовлене неповним завантаженням потужностей підпри­ємств, зменшенням обсягів виробництва, різким зниженням продук­тивності праці, наданням працівникам неоплачуваних відпусток, Неповною зайнятістю протягом робочого тижня. Згідно з розрахун­ками в народному господарстві прихованим безробіттям охоплено 16-20% зайнятих працівників. Така ситуація пов’язана з наслідка­ми сировинної, енергетичної і платіжної криз, з відсутністю по­слідовності в реформуванні економіки.

Наявність значної чисельності працездатних осіб, які лише фор­мально зайняті, а фактично не працюють і одержують низьку заро­бітну плату (або зовсім не одержують її), сприяє збільшенню чисельності зайнятих у нерегламентованій діяльності, ускладнен­ню криміногенної ситуації, загостренню соціальних конфліктів.

Проведені дослідження чисельності й складу незайнятого праце­здатного населення дають змогу припустити, що у сфері нерегламентованої зайнятості основні доходи одержують приблизно 8-8,5 млн… . осіб, тобто майже третина працездатного населення в працездатному віці. Нині незареєстрована зайнятість – це неформальний сектор економіки, проте виключений зі сфери цивілізованих соціально-трудових, равових відносин і норм.

Зарубіжний досвід свідчить, що і в країнах з розвинутою економі-зю відбувається зростання вимушеної неповної зайнятості.

Проте перехід на скорочений робочий день (тиждень) розглядаєть­ся як ефективний захід щодо запобігання безробіття. Масштаби не-Вовної зайнятості в США, Німеччині, Франції, Португалії за останні роки збільшилися в десятки разів. При цьому активно використовуються державні дотації (субсидії) підприємствам на заробітну плату працівникам для компенсацій витрат у разі скорочення збиткових і нерентабельних робочих місць.

Отже, проблема неповної зайнятості і прихованого безробіття і згодом виявлятиметься як проблема часткового (тимчасового зменшення або установлення законом скороченої тривалості робочого дня) або тимчасового повного безробіття (перерви в одержанні заробітної плати або зменшення її розміру з причини тимчасового Припинення виробництва без розірвання трудових відносин).

Загострення проблеми безробіття супроводжується економічни­ми втратами, насамперед зменшенням валового національного про­дукту (ВНП), його відставанням від потенційного ВНП, який визначається за припущення існування природного рівня безробіття та певних “нормальних” темпів економічного зростання. Чим вищий рівень безробіття, тим більше відставання ВНП. В економічній на­уці такий взаємозв’язок виражає закон А. Оукена: якщо фактичний рівень безробіття перевищує природний рівень (3-5%) на 1%, то відставання обсягу валового національного продукту становить 2,5%. З цього закону можна зробити висновок щодо практичної діяльності, а саме: необхідно щорічно не менш як 2,5-3,0% ВНП спрямовува­ти на створення нових робочих місць.

Економічними збитками від безробіття є також звуження спожив­чого ринку, нарощування елементів кризи надвиробництва. Крім того, люди, які перебувають у статусі безробітних, втрачають про­фесійні навички, стереотипи трудової поведінки.

Серйозною проблемою є регіональне безробіття. Його подолан­ня потребує проведення відповідної структурної політики і розроб­лення регіональних програм забезпечення ефективної зайнятості населення на основі подальшої диверсифікації економіки, залучен­ня та функціонування приватного капіталу, розвитку інфраструкту­ри, відкриття центрів перепідготовки робочої сили, формування спеціальних фондів кредитування приватних підприємців.

У Великій Британії, наприклад, зменшення регіонального безро­біття досягається через організацію “підприємницьких зон”, в яких усі підприємства практично звільнені від сплати податку на нерухо­ме майно. Практикується пільговий продаж державою муніципаль­них земель, лібералізація правил забудови. Це сприяло підвищенню темпів зростання зайнятості в цих регіонах.

В умовах становлення ринкової економіки особливо гострою про­блемою є безробіття серед молоді, яке дедалі зростає. Для її вирі­шення необхідно створити реальні передумови для обгрунтованого вибору професії та місця роботи з урахуванням потреб ринку праці, а також покликання, здібностей і психофізіологічних можливостей молодої людини та її професійної підготовки.

Важливим напрямом запобігання безробіттю серед молоді є реа­лізація спеціалізованих програм, які забезпечують розширення зай­нятості молоді шляхом створення для неї додаткових робочих місць без великих матеріальних витрат, зокрема шляхом організації сезон­ної і тимчасової участі в проведенні сільськогосподарських робіт, обслуговуванні і ремонті сільськогосподарської техніки, транспор­туванні і реалізації урожаю., через надання допомоги інвалідам, людям похилого віку, через роботу в лікарнях, інтернатах, дитячих будинках та ін.

РЕГУЛЮВАННЯ ЗАЙНЯТОСТІ НАСЕЛЕННЯ

Рикок праці як важлива багатопланова сфера економічного і соціально-політичного життя суспільства потребує кваліфікованого регулювання з метою підвищення ефективності його функціонування. Саме створення дієвої системи регулювання сфери зайнятості є одним з основних се­ріальних заходів розвитку суспільства.

Державна політика зайнятості населення залежить від темпу і характеру ринкових перетворень. Вона передбачає систему адаптації різних категорій незайнятого населення до вимог ринку праці, а також систему соціального захисту безробітних та осіб з обмеженою конкурентоспроможністю.

Державне регулювання зайнятості населення має грунтуватися на:

– забезпеченні соціального партнерства суб’єктів ринку праці, тобто створенні рівних можливостей усім громадянам незалежно від їхнього походження, соціального і майнового стану, расової і національної належності, статі, віку, політичних переконань, ставлення до релігії, реалізації права на вільний вибір виду діяльності відповідно до своїх здібностей та професійної підготовки з урахуванням особистих інтересів та суспільних потреб;

– сприянні забезпеченню ефективної зайнятості, запобіганні безробіттю, створенні нових робочих місць та умов для розвитку підприємництва;

– добровільності й відсутності примушування громадян щодо вибору сфери діяльності й робочого місця;

– гласності на основі всебічного інформування населення про наявність вакантних робочих місць;

– дотриманні комплексності заходів щодо регулювання зайнятості вселення;

– підтримці працездатних громадян у працездатному віці, які поребують соціального захисту;

– забезпеченні заходів запобіжного характеру щодо регулювання зайнятості населення та відтворення робочих місць;

– певної гарантії зайнятості, тобто гарантії збереження робочих Місць і професії, гарантії одержання доходів. .Залежно від стану економіки та ринку праці передбачається Дійснення активних та пасивних заходів регулювання зайнятості.

До активних заходів належать:

– створення додаткових і нових робочих місць шляхом реструктуризації економіки, розвитку приватного бізнесу, особливо малого й середнього, створення умов для іноземного інвестування та для самозайнятості населення тощо;

– профорієнтація, підготовка й перепідготовка кадрів;

– організація громадських робіт;

– посилення територіальної та професійної мобільності робочої сили;

– розвиток служби зайнятості тощо.

До пасивних заходів належать: виплата допомоги у зв’язку з безробіттям і надання допомоги членам сімей, які перебувають на утриманні безробітних.

Слід наголосити, що створення нових постійних і тимчасових ро­бочих місць у сучасних умовах значною мірою залежать від розвит­ку малих підприємств і кооперативів. Нині в Україні на них припа­дає приблизно 60% загальної кількості зайнятих у недержавних структурах.

Для створення малих підприємств не потрібно великого старто­вого капіталу. Водночас ці підприємства забезпечують роботою знач­ну частку тимчасово незайнятих громадян.

Галузева спеціалізація, розміри малих підприємств мають визна­чатися структурними та соціальними пріоритетами розвитку окре­мих міст, областей з урахуванням збалансованості регіональної еко­номіки. Такі підприємства зможуть функціонувати навіть за умови банкрутства підприємств-монополістів і формуватимуть ринкове середовище та розвиток конкуренції. Малі підприємства можуть створювати вивільнені з виробництва працівники однієї або близь­ких спеціальностей.

Перспективним напрямом є організація малих підприємств шля­хом залучення на них випускників профтехучилищ, технікумів з подальшим переведенням цих підприємств на оренду, викуп. Незва­жаючи на відносно меншу вартість робочих місць у соціально-по-бутовій сфері, доцільно створювати нові підприємства у виробничій сфері, зокрема у виробництві будівельних матеріалів, для перероб­лення м’яса, овочів, фруктів, заготівлі продукції, а також у вироб­ничій інфраструктурі.

Про ефективність створення малих підприємств свідчить і заруб­іжний досвід. Із загальної кількості нових робочих місць у промис­ловості розвинених країн від 60 до 80% припадає на малий бізнес. У Німеччині, наприклад, до 70% безробітних одержують роботу саме на малих підприємствах. Прогресивним напрямом регулювання зай­нятості слід вважати пільгову кредитну і податкову політику щодо підприємств, які збільшують кількість робочих місць і надають їх соціальне незахищеним групам незайнятого населення.

Важливим напрямом активної політики зайнятості є професійна підготовка, перепідготовка і підвищення кваліфікації праців-ІНиків з метою створення сприятливих умов для широкомасштабного розгортання процесів структурної та технологічної перебудови економіки, запобігання змушеному хронічному безробіттю, розв’язання кадрових завдань, пов’язаних із раціоналізацією зайнятості.

Насамперед необхідно здійснювати професійну підготовку й Перепідготовку кадрів з наступним працевлаштуванням тих професійних груп працівників, які становлять основну масу безро­бітних.

Система професійного навчання безробітних громадян і незай­нятого населення має виконувати соціальні (опанування професії, Спеціальності як засобом захисту від безробіття) та економічні функції (розвиток трудового потенціалу суспільства, відтворення робочої сили необхідної кваліфікації). Ця система є одним із лан­цюгів безперервного навчання, доповнюючи існуючі системи професійного навчання.

Професійне навчання має організовуватися насамперед для гро­мадян, які особливо потребують соціального захисту; осіб, які тривалий час не працюють, інвалідів, молоді, одиноких і багатодітних батьків, жінок, які виховують дітей дошкільного віку та дітей інвалідів, осіб передпенсійного віку, біженців, вимушених пересе-денців.

Система професійного навчання безробітних громадян і незай­нятого населення призначена головним чином для підготовки та перепідготовки дорослого населення, спираючись на їхні професійні знання та вміння, виробничий досвід. Молодь, яка вперше рукає роботу, мусить набувати професію або спеціальність, як правило, в навчальних закладах професійного навчання до початку трудової діяльності.

Великого значення набуває підвищення гнучкості системи профнавчання і перекваліфікації, передусім шляхом розвитку прямих договірних відносин між підприємцями, підприємствами і навчальними закладами. При цьому плани і програми навчання слід орієн­тувати на задоволення конкретних потреб замовника.

Необхідно удосконалити систему інформації щодо вакансій, пе­редусім створити інтегровану базу даних про ринок робочої сили, Іка б містила інформацію про потребу підприємств у кадрах за профессіями та кваліфікаційними розрядами (структура професій, рівень кваліфікації), а також дані про кількість наявних та необхід­них робочих місць за категоріями персоналу.

Через удосконалення системи інформації та підвищення її ефек­тивності можливе входження комп’ютерної системи державної служ­би зайнятості до простору “INTERNET”.

Водночас слід поліпшити інформаційне обслуговування молодіж­ного сектора ринку праці шляхом періодичної підготовки і доведен­ня до учнів і студентів інформації про потребу підприємств у ро­бочій силі, про необхідність продовжувати навчання та одержання професії, конкурентоспроможної на ринку праці, проводити спеціа­лізовані (галузеві) та регіональні (міжгалузеві) ярмарки вакансій; забезпечувати розвиток профорієнтаційних послуг для молоді (інформаційних, діагностичних, консультативних та ін.).

В умовах зростання безробіття і переростання його в деяких регі­онах і галузях народного господарства у масове важливим засобом активної політики держави на ринку праці є подальше розширюван­ня оплачуваних громадських робіт.

Організація громадських робіт дає змогу раціональніше викори­стовувати робочу силу, створювати тимчасову зайнятість безробіт­ного населення як на регіональному рівні, так і під час реалізації проектів загальнодержавного характеру. Зарубіжний досвід свідчить про те, що за допомогою громадських робіт деякі розвинуті країни перебороли ЗО-40% рівень безробіття. Але, на відміну від Украї­ни, значна частка цих робіт мала загальнодержавний характер (по­будова магістралей, трубопровідного транспорту, мостів тощо), що давало змогу залучити до них не тільки некваліфіковану робочу силу, а й висококваліфікованих робітників і спеціалістів, які не мали на той час роботи.

Основою організації громадських робіт є довгострокові регіо­нальні програми тимчасової зайнятості, відповідно до яких створю­ються робочі місця, населення залучається до громадсько-корисної праці в період зниження попиту на робочу силу.

Громадські роботи необхідно розглядати як вимушений, проте не­обхідний засіб боротьби з безробіттям. Тимчасові робочі місця ство­рюються переважно у державному секторі і спрямовані на викорис­тання праці різних категорій робочої сили, яка не потребує спеці­альної підготовки.

Громадські роботи регулюють попит на робочу силу і пом’якшують гостроту проблеми безробіття. Це означає, що в період відносно стійкого економічного розвитку вдаватися до організації громадських робіт не­обхідно у разі крайньої потреби, якби створюючи “запас” на той пері­од, коли темпи економічного розвитку уповільнюються. Резервування робіт означає не тільки зміну строків будівництва об’єктів, а й нагро­мадження певних фінансових та матеріальних засобів.

Залучення до громадських робіт є засобом кращим порівняно з іиплатою допомоги у зв’язку з безробіттям з позицій як окремої (особи, так і держави. По-перше, кошти виплачуються не безплат­но, а за певну громадську користь; по-друге, створюються нові робочі місця; по-третє, висока частка заробітної плати в загальних витратах, яка характерна для тих галузей, де звичайно застосову­ється громадські роботи, робить доцільним використання останніх Для уповільнення зниження купівельного попиту населення, особ­ово небезпечного в період зниження темпів економічного зрос-тання; по-четверте, вироблена на цих роботах продукція не веде до товарного надвиробництва, небезпечного в період економічної нестабільності, оскільки виробництво регламентується і не має масового характеру.

В умовах масового безробіття доцільним є державне регулюван­ня громадських робіт. Однак воно має передбачати сприятливі умовах для підприємців і звужуватися у міру пожвавлення виробництва та збільшення попиту на робочу силу.

Оскільки серед безробітних високу частку становлять жінки та молодь, залучення їх до громадських робіт можна здійснювати через розгортання спеціалізованих робіт, таких як виконання тимчасівих та сезонних сільськогосподарських робіт у приміських господарствах, виконання робіт щодо благоустрою, надання послуг соціально-побутового характеру (догляд за дітьми, хворими, робота в рхівах, бібліотеках, статистичних органах, навчальних закладах ощо); організація навчання жінок ручному ткацтву, мереживопле-рінню, вишиванню.

Для кожної групи безробітних організація громадських робіт має вою специфіку. Зокрема, певні роботи доцільно поєднувати з професійною підготовкою або перепідготовкою. Передусім це стосується професій, необхідних для даного регіону.

Організація громадських робіт має особливо велике значення я безробітної молоді, яка психологічно нестійка, схильна до впливу негативних соціальних явищ і являє собою живильне середовище для зростання наркоманії, злочинності, соціальних конфліктів. інтисоціальна поведінка молоді деструктивне впливає на її підготовку та участь у суспільному виробництві. У свою чергу, це погіршує якість робочої сили: кваліфікацію, профпідготовку, ставлення до праці. Тому надзвичайно важливо залучати безробітну мо-лодь, а також учнів і студентів у вільний від навчання час до ромадських робіт, особливо у сфері соціально-корисної діяльності.

Розпорядок робочого часу на громадських роботах має бути таким, щоб учасники мали час на пошуки постійної роботи. Можна організувати “дні пошуку роботи”, консультативні групи, робочі клуби, де молоді надають профорієнтаційні послуги та послуги з працевлаштування, відвідування підприємств.

В Україні широкому використанню громадських робіт заважа­ють, з одного боку, відсутність коштів у місцевих бюджетах, неза­інтересованість підприємств в організації цих робіт унаслідок об­меженої потреби в робочій силі, з іншого боку – непопулярність таких робіт серед незайнятих громадян через тимчасовість, не­відповідність кваліфікаційному рівню і, як наслідок, психологіч­ну неприйнятність.

ПРОГРАМИ СПРИЯННЯ ЗАЙНЯТОСТІ

Державна активна політика зайнятості передбачає розроблення про­грам сприяння зайнятості. Ці програми можуть охоплювати як ок­ремі категорії населення, передусім маргінальні групи: молодь, жінок, інвалідів, так і специфічні випадки загрози безробіття, зу­мовлені економічною або іншою ситуацією (демографічним, полі­тичним, стихійним лихом тощо).

У розвинутих країнах більшість програм зайнятості стосується певних категорій населення, які потребують підтримки й допомоги.

Розрізняють довгострокові й короткострокові (на один рік) програми. Вони розробляються як на державному, так і на регіональному рівнях.

Метою державних і регіональних програм зайнятості є сприяння зайнятості населення, задоволення потреб громадян у праці.

Державні й територіальні програми зайнятості населення спрямовані на:

– сприяння розвитку і структурній перебудові економіки, створен­ню умов для спрямування вивільнюваних працівників, насамперед на рентабельні виробництва та в пріоритетні галузі економіки;

– попередження розвитку безробіття і його скорочення шляхом підвищення економічної заінтересованості підприємств і організацій у створенні додаткових робочих місць, переважно з гнучкими фор­мами зайнятості;

– удосконалення системи відтворення робочої сили водночас із збільшенням числа робочих місць, поліпшенням професійної орієн­тації, підвищенням кваліфікації працівників та ефективності вико­ристання трудових ресурсів;

– захист безробітних та їхніх сімей від негативних наслідків без­робіття і забезпечення зайнятості громадян, які потребують соціаль­ного захисту і не спроможні конкурувати на ринку праці;

– формування кадрової, матеріальної, інформаційної, статистичної, фінансової та науково-методичної бази державної служби зай­нятості;

– заходи сприяння зайнятості населення, яке проживає у сільській місцевості.

Спеціальні галузеві програми зайнятості населення призначені уія вирішення на рівні окремих галузей і підприємств проблем прихованого безробіття, сприяння продуктивній зайнятості працівників практичній реалізації диференційованого підходу щодо окремих підприємств з урахуванням державної політики структурної перебудови, санації державних підприємств і заходів державної політики на ринку праці.

В Україні вперше була розроблена державна програма зайнятості населення на 1995 р, як елемент довгострокової стратегії формування соціально-ринкової моделі управління ринком праці.

У програмах, розроблених в Україні, узагальнюються конкретні заходи щодо створення відповідного правового, організаційного та методичного забезпечення політики зайнятості за такими напрямами:

– формування механізму диференційованого підходу щодо збереження робочих місць;

– створення механізмів реалізації політики зайнятості в загально­національних програмах (зокрема в програмах громадських робіт, рприяння зайнятості молоді, відродження села та ін.);

– регулювання трудових міграцій;

– забезпечення додаткових гарантій зайнятості населення окремим категоріям громадян;

– сприяння професійній мобільності;

– розвиток соціально-трудових відносин;

– удосконалення інформаційно-статистичної бази щодо розвитку ринку праці;

– сприяння зайнятості шляхом розвитку соціального партнерства.

Заходи щодо реалізації державної політики зайнятості на територіальному рівні ураховують необхідність сприяння будь-яким формам розширення сфери прикладання праці, в тому числі створення ових робочих місць, забезпечення умов для розвитку підприємництва та працевлаштування незайнятого населення і безробітних; забезпечення державних гарантій зайнятості для окремих категорій населення; поліпшення системи професійної орієнтації, підготовки й перепідготовки кадрів, матеріальної підтримки безробітних та їхніх сімей; організації громадських робіт тощо.

У програмах також обгрунтовується організаційне, наукове і фінансове забезпечення усіх запланованих заходів та необхідність контролю щодо їх реалізації.

Заходи, розроблені у програмах, передбачають забезпечення сприятли­вих податкових, інвестиційних, фійансово-кредитних та інших умов гос­подарювання для підприємств, організацій, установ усіх форм власності.

Формування державної програми зайнятості має подвійний ха­рактер. З одного боку, вона розробляється знизу і являє собою уза­гальнення територіальних програм. З іншого боку, державна про­грама зайнятості формується зверху, узагальнюючи завдання, які можуть визначатися тільки на загальнодержавному і міжрегіональ­ному рівнях. Це здійснюється шляхом розроблення законодавчих актів, удосконалення системи управління, координації фінансових витрат на реалізацію заходів економічної і соціальної політики у сфері зайнятості, підвищення рівня її наукового обгрунтування.

Важливим є об’єднання річного та довгострокового підходів до програмування зайнятості населення, як це передбачено статтею 14 Закону України “Про зайнятість населення”.

Відповідно до Закону України “Про зайнятість населення” створе­но Державний фонд сприяння зайнятості населення (ДФСЗН), який формується та використовується на державному і місцевому рівнях.

Основні джерела коштів фонду:

1) кошти державного і місцевих бюджетів;

2) обов’язкові відрахування підприємств, організацій та установ;

3) добровільні внески громадських організацій, громадян, зару­біжних фірм;

4) кошти служби зайнятості;

5) цільові фінансові відрахування підприємств;

6) інші надходження.

Серед названих джерел надходження коштів основним джерелом повинні бути обов’язкові відрахування підприємств, організацій та установ.

На відрахування коштів до ДФСЗН впливають:

– демографічне навантаження на зайняте економічно активне на­селення, що визначає обсяги різних соціальних фондів;

– рівень зайнятості та ефективність праці економічно активного населення, від яких залежать обсяги валового внутрішнього продукту та фонду споживання;

– чисельність і склад незайнятого економічно активного населен­ня, що визначає обсяги витрат на реалізацію програм зайнятості без­робітних;

– розміри допомоги у зв’язку з безробіттям.

Досвід країн з розвиненою економікою свідчить, що інвестиції в Віодські ресурси зростають, оскільки є необхідною умовою модернізація виробничих систем.

Така політика проводиться на рівні як держави, так і окремих господарських об’єктів. У Франції, наприклад, з державного бюджету на зайнятість виділяють 6,8% коштів, а відрахування підпри­ємств, соціальних установ, різні внески за обсягом майже в 1,5 рази їеревищують надходження з бюджету.

В Україні частка фонду зайнятості у валовому внутрішньому продукті становить приблизно 0,3%, що в багато разів менше, ніж у раїнах з розвинутою ринковою економікою.

Звідси можна зробити висновок, що в нашій країні фінансова база для розв’язання проблем зайнятості недостатня і не відповідає ситуації на ринку праці, яка різко загострюється через величезний потенціал безробіття.

За рахунок коштів зайнятості фінансуються заходи активної і пасивної політики. Співвідношення витрат на ці заходи залежить від стану ринку праці та безробіття, рівня законодавчих гарантій, досягнутого рівня розвитку служби зайнятості.

Зарубіжний досвід свідчить про різні підходи окремих країн щодо дзподілу коштів на активні й пасивні заходи політики зайнятості. У цих країнах, як Франція, Німеччина, Англія переважають витрати на підтримування рівня доходів населення, а на активні заходи витрачається значно менше коштів. У Франції, наприклад, частка витрат на активні й пасивні заходи відповідно дорівнює 28,4% і 71,6%; в Англії — 29,1% і 70,9%, у Німеччині – 44,1% і 55,9%.

Зворотну картину щодо витрат на активні й пасивні заходи політики зайнятості населення спостерігаємо у Швеції та Італії, де ідповідні витрати становлять 67,6% і 32,4% та 51,6% і 48,4%.

Стратегія зайнятості населення в Україні має пов’язуватися з подальшим розвитком і розширенням активних заходів для запобігання повальному безробіттю та збільшенням на них витрат із фонду сприяння зайнятості населення з урахуванням стану ринку праці. Щодо розміру допомоги у зв’язку з безробіттям, то рекомендаціями МОП передбачено, що вона має становити 60% середньої заробітної плати. У скандинавських країнах така допомога досягає -70% середньої заробітної плати за рівня безробіття 0,5-1%. Враховуючи дуже низький рівень середньої заробітної плати в Україні, можна стверджувати, що розмір допомоги у зв’язку з безробіттям не може бути меншим за 50% середньої заробітної плати (що має місце зараз в Україні), оскільки не забезпечуватиме мінімальних фізіологічних потреб людини. Інша річ, що при цьому слід обмежити термін надання допомоги і зробити все можливе для праце­влаштування безробітного. Однак ситуація складається таким чи­ном, що вартість соціального захисту населення зростає, а вироб­ництво зменшується, що не дає можливості фінансувати систему соціального захисту за встановленими нормами.

Доцільно запровадити порядок централізованого управління ДФСЗН з метою забезпечення перерозподілу коштів між регіонами залежно від їх економічного розвитку та стану ринку праці.

Фонд зайнятості має формуватися як страховий на принципах соціального страхування. При цьому внески до фонду зайнятості му­сять робити всі без винятку підприємства, установи та організації незалежно від форми власності, господарювання і фінансування. Має бути особисте страхування працівників від безробіття.

Реалізація конституційних прав громадян України щодо вільного вибору зайнятості і захисту від безробіття незалежно від національ­ності, статі, віку, соціального стану, політичних і релігійних пере­конань потребує створення та діяльності державного органу з пи­тань зайнятості населення.

Служба зайнятості в Україні відразу формувалася як централізо­вана державна система на правовій основі Закону про зайнятість населення і на базі широко розгалуженої державної служби праце­влаштування з використанням її матеріально-технічної бази, систе­ми обліку й кадрового складу працівників. Колишня служба праце­влаштування перебудовувалася з урахуванням становлення ринку праці. Під час створення служби зайнятості враховувався світовий досвід і міжнародні норми. Державна служба зайнятості була ство­рена у 1990 р. її обов’язки й права були визначені статтею 19 Закону України “Про зайнятість населення”.

Головними функціями служби зайнятості є:

– аналіз ринку праці та інформування про його стан;

– трудове посередництво і сприяння роботодавцям у забезпеченні підприємств робочою силою, а громадянам – в одержанні роботи;

– регулювання ринку праці, яке здійснюється як через трудове по­середництво, так і через реалізацію програм профорієнтації, а та­кож сприяння зайнятості;

– допомога безробітним, яка включає в себе як попередні функції, так і матеріальну підтримку на період безробіття;

– безпосередня участь у реалізації державної політики зайнятості тощо.

В Україні функціонують такі центри зайнятості: державний, Кримський республіканський, обласні, районні та районні у містах

Досвід розвинених країн свідчить про те, що служба зайнятості успішніше діє там, де вона належить державі, підпорядкована орга­нам влади, має штат висококваліфікованих спеціалістів з питань зай­нятості. Проте в умовах ринкової економіки неминуче виникають різні приватні (недержавні) установи сприяння зайнятості.



Зараз ви читаєте: Трудові ресурси і зайнятість населення