Державні та комунальні підпримства як юридичні особи

Київський університет імені

Тараса Шевченка

кафедра цивільного права

Наукова робота

На тему

“Державні та комунальні підприємства як юридичні особи”

Виконала:

Студентка 1-ої групи

2-го курсу

Денної форми навчання

Лукач І. В

Науковий керівник:

Кандидат юридичних наук

Майданик Р. А.

Київ 2000р.

План

1. Вступ.

2. Загальні положення з приводу здійснення державними та комунальними підприємств своїх повноважень.

3. Проблемні питання в законодавстві України про державні та комунальні підприємства.

4. Висновок.

5. Література.

ВСТУП

Питання про визначення характеру і видів здійснення державними та підприємствами своїх повноважень для того, щоб їхня діяльність насамперед задовольняла державу, як найбільш зацікавлену особу, оскільки всі державні підприємства засновані на державному майні, постало давно в цивільній літературі і являється важливим для України, як держави, економіка якої 10рр. тому була побудована виключно на державній власності, причому лише в єдиній організаційно-правовій формі її здійснення – оперативне управління, питання про визначення долі державних та комунальих підприємств стоїть гостро, і від того, як воно вирішиться залежить доля економічних реформ на Україні. Насамперед, державні та комунальні підприємства мають будуватися за такою системою, яка найбільш є сприятливою для держави.

Питання ж про комунальні підприємства перед Україною постало зовсім недавно, як і питання про місцеве самоврядування взагалі. Але питання про долю цих підприємств є не менш важливими, причому на законодавчому рівні треба визначитися, чи ті ж самі організаційно-правові форми як і державні підприємства мають мати комунальні підприємства. Чи їм мають бути притаманні інші речеві права на ввірене їм майно і шляхи здійснення своїх повноважень.

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

За чинним законодавством законом “Про підприємства в Україні” встановлено, що підприємство – самостійний господарюючий статутний суб’єкт, який має права юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідницьку і комерційну діяльність зметою одержання відповідного прибутку (доходу). Серед видів підприємств законодавець в законі “Про підприємства в Україні” від 27.03.91 виділив такі підприємства:

Приватне підприємство;

Господарське товариство;

Комунальне підприємство, засноване на власності відповідної територіальної громади;

Державне підприємство, засноване на державній власності, втому числі казенне підприємство.

Закріпивши тим самим конституційне положення, яке розділило загальнодержавну власність на державну та комунальну. При чому, казенними підприємствами є тільки підприємства, засновані на державній власності. А законодавство про державні підприємства не поширюється на комунальні підприємства, відповідно можна зробити такі висновки :

– В законі “Про власність” ще не були внесені зміни про те, що комунальна власність є окремим видом, а зміни про види підприємств в законі “Про підприємства в Україні” вже були зроблені;

– Управляють комунальними підприємства не Фонд Державного майна, а відповідні ради ;

– Комунальні підприємства можуть бути засновниками підприємств будь-яких форм власності, оскільки Декрет КМУ 31.12.1992 поширюється лише на державні підприємства. Це стосується і інших н. а., які стосуються виключно державних підприємств.

Процес “розподілу” майна між державним та комунальним триває і по сьогодні. Навідміну від інших багатьох країн, де комунальна власність набувається муніціпалітетами оплатно, на підставі договору купівлі-продажу у осіб, в майні яких зацікавлений відповідний муніціпалітет, в Україні цей процес проходив безоплатно, шляхом виділу з державного майна. При чому до прийняття Конституції України, комунальна власність зараховувалася до реєстру загальнодержавної. Власність з державної до комунальної передавалася на підставі постанов КМУ. Першою з них була постанова від 5.10.91 Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною) власністю, в якій був визначений перелік майна, в тому числі і державних підприємств, які переходили до комунальної власності. Згодом такі постанови видавалися з приводу кожного конретного передання того чи іншого масиву майна державних підприємств, які відповідно реорганізовувалися в комунальні.

В Конституції України в ст116 вказано, що Кабінет Міністрів зійснює управління об*єктами державної власності на підставі закону, але, на жаль такого закону ще не було прийнято, хоча Верховна Рада України, відмінивши Указ Президента України Про врегулювання деяких питань, пов’язаних з процесом управління об’єктами державної власності від4 липня 1998 року Постановою ВРУ від 8 вересня 1998 постановила розглянути проект Закону України “Про управління об*єктами державної власності” в вересні 1998р. Але цей Закон було відхилено, хоча він є надзвичайно необхідним для врегулювання такої діяльності, оскільки зараз вона здійснюється на підставі Декрету Кабінету Міністрів України “Про управління майном, що є у загальнодержавній власності” від 15.12.1992 і інших нормативних актів Кабінету Міністрів, хоча відповідно до Конституції України, має здійснюватися на підставі Законів України.

Засновниками державних підприємств виступають органи, які наділені державою правом управляти, розпоряджатися державним майном. Такими органами відповідно Декрету Кабінету Міністрів України “Про управління майном, що є у загальнодержавній власності” від 15.12.1992 є міністерства та інші підвідомчі Урядові центральні органи виконавчої влади(крім майнових комплексів підприємств, установ, організацій, управління якими здійснюють відповідні служби Верховної Ради України, Президента України, Кабінет Міністрів України згідно зі законодавством і законодавчими актами України).

Такі правомочні органи за чинним законодавстаом наділені наступними функціями:

– приймають рішення про створення, реорганізацію та ліквідацію підприємства, занованого на державній власності;

– затверджують статут такого підприємста, контролюють їх дотримання, приймають рішення у зв*язку з їх порушенням;

– укладають і розриваю ть контракти з керівниками підприємства;

– здійснюють контроль за ефективністю використання і збереження закріпленого за підприємством майна;

Після видання вище згаданого акта, державні підприємства лишилися права виступати засновниками інших державних підприємств, а створені раніше подібні підприємства мають бути переєстровані у встановленому порядку цим Декретом, зі зміною засновника на відповідний правомочний орган.

Відповідно до чинного законодавства, ліквідація підприємства з дотриманням вимог антимонопольного законодавства здійснюється за рішенням власника, а отже в данному випадку – за рішенням уповноваженого органу, який і створив це підприємство.

За Конституцією України, управління майном, що знаходиться в комунальній власності, покладено на територіальні громади безпосередньо, або через утворені ними органи місцевого самоврядування. Безпосередньо Законом України “Про місцеве самоврядування” встановлені такі управлінські повноваження сільських, селищних, міських рад і їх виконавчих комітетів і районних та обласних рад.

Особливості розвитку соціалістичної економіки обумовили утвердження особливих правових форм здійснення права державної власності, що має свій вплив і на сьогоднішню цивільно-правову ситсему законодавства України.

Хоча вже в першому цивільному кодексі УРСР 1922 було установлено, що державні підприємства та їх об*єднання є юридичними особами, але право, на якому за державними підприємставми закріплювалося державне майно, не вказувалося. Лише в 1948р. академік А. В.Венедиктов сформолював теорію оперативного управління майном, яка отримала широку підтримку сережд науковців, а також законодавче оформлення в Основах цивільного законодавства СРСР 1961, в ст.21 яких було записано, що державне майно, закріплене за державними оранізаціями, знаходиться в оперативному управління, що здійснюється в межах, установлених законом, відповідно до цілей їх діяльності, планових завдань і призначення майна, права володіння, користування та розпорядження майном.

При цьому, на думку академіка А. В.Венедиктова державний орган здійснює надані йому провомочності саме в порядку управління, а не як власник.[1] Таку позицію пыдтримувало багато видатних вчених-цивілістів, як О. С.Йоффе, Ю. К. Толстой, С. М. Корнєєв. Але з цього приводжу висловлювалися і інші думки, так Я. Ф. Миколенко висловив думку про можливість визнання майно на праві власності як за державою, так і за державним органом, за яким воно закріплене.[2] Але така позиція не відповідала загально державній соціалістичній програмі, скоріше закріплювала “радикально-буржуазний”підхід, і тому була відкинута.

Інститут права оперативного управління майном в цілому справив позитивний вплив на формування правосуб*єктності державних підприємств, як юридичних осіб, адже вніс правову визначеність у відносини між державними підприємствами та державою. Але така конструкція все рівно дуже обмежувала права державних підприємств, як юридичних осіб, а в подальшому своєму розвитку вона переросла в “обмежене право оперативного управління”, шляхом безкінечних положень Ради міністрів СРСР і УРСР. В кінці-кінців державні підприємства навіть втратили право вільної реалізації виробленої перодукції на підстваві Положення про соціалістичне державне виробниче підприємство, яка була виданаРадою міністрів СРСР в 1965 р.

Вперше право повного господарського відання було закріплено в Законі СРСР “Про власність в СРСР” від 6 березня 1990, яке закріплювалося за державними підприємствами в порядку здіснення ними правомочностей на майно, що є державною власністю. Це положення, майже без змін увійшло і до чинного Закону України ” Про власність” від 7 лютого 1991р.

Відповідно до чинного законодавства, майно, яке є державною власністю і закріплено за державними підприємствами (крім казанних), належить їм на праві повного господарського відання – державне підприємство володіє, користується та розпоряджається майном на свій розсуд, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать статутові та чинному законодавству. Такі ж правомочності здійснює і казенне підприємство по відношенню до майна, яке їй належить на праві оперативного управління. Потрібно погодитися з науковцями, які вважають, що “в правовому аспекті оперативне управління та господарське відання не мають істотних відмінностей”[3] . Та й впроваджиувався інститут повного господарського відання в Законі СРСР “Про власність в СРСР” від 26 березня 1990р., як сурогат оперативного управління майном, шляхом простого “додавання” певних функцій до державних підприємств, які їх до цього не мали; причому права та обов*язки (як і до цього часу) були лише схематично окреслені.

Відповідно до чинного законодавства можна зробити такі висновки щодо ознак права повного господарського відання, хоча ці положення прямо не передбачені в Законі України “Про власність” і їх можна виділити тільки проаналізувавши чинне законодавство:

– Надається державою, яка є власником майна і вирішує питання про створення державного підприємства;

– Межі діє-іправоздатності вирішує власник;

– Власник може здійснювати контроль за реалізацією майна(перевірки, ревізії);

– Реорганізовує та ліквідує підприємство, визначає долю ліквідованої особи, рощподіляє залишок майна;

– Має право на отримання доходів від використання майна, яке передане підприємству;

– Юридичнаособа фактично володіє майном, яке знаходиться на її самостійному балансі, використовує його за своїм розсудом;

– Власник не має права вмішуватися у виробничо-господарську діяльність особи;

– Підприємство здійснює угоди щодо закріпленого за ним майном, крім випадків, передбачених в заонодавстві;

– Залишок прибутку у розпорядженні юридичної особи;

– Може здійснювати майже всі дії зобов*язального характеру;

– Відповідає по зобов*язанням всім майном, у випадку банкрутства, а власник майном не відповідає.

Право оперативного управління не істотно відрізняється від права повного господарського відання, але воно є обмежени у порівнянні з останнім. :

– Юридична особа фінансується за рахунок держави;

– Діяльність підприємства здійснюється на підставі кошторису;

– Несуть відповідальність всім своїм майном + у випадках недостачі – власник майна.

Аналізуючи ЗУ. “Про власність” , можна зробити висновок, що до права оперативного управління не застосовуються правила по праву власності, як це оговорено законодавством по праву повного господарського відання. Тому дії казенних підприємств щодо державного майна мпають бути обов*язково узгодженими з нормативними актами. і статутом підприємства.

ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ В ЗАКОНОДАВСТВІ ПРО ДЕРЖАВНІ ТА КОМУНАЛЬНІ ПІДПРИЄМСТВА:

1 .В науковій літературі постало питання про визнання чи невизнання державними підприємствами ті господарські товариства, в статутному фонді яких є державне майно. Мова іде не про державні підприємства-засновники господарських товариств, оскільки вони не можуть згідно з Декретом КМУ від 31.12.92 бути засновниками господарських товариств (навідміну від комунальних підприємств, про які в зазначеному Декреті не згадується) а про підприємства, які були приватизовані частково і частка їхнього майна залишилася в державній власності. Законодавство не дає відповідь на це запитання, але деякі науковці, а особливо економісти вважають, що акціонерні товариства, в яких обов*язкова частка акцій держави становить 51% – державні акціонерні товаритсва[4] , причому роблять це на основі чинного законодавства і фактичним управителем ціх акцій є Фонд державного майна. Ці висновки є хибними, оскільки такі підприємства є не державними, а господарськими товариствами. При чому їх повноваження не збігаються з повноваженнями державних підприємств. Якщо їх такі господарські товариства визнати державними, то вони б володіли майном, ввіреним їм на підставі повного господарського відання, щоб суперечило статутам цих підприємств і чинному законодавству. В даному випадку позиція законодавства є слушною, оскільки якщоб визнавати такі товариства державними, то це б суперечило Постанові КМУ від 31.12.1992, в якому вказано, що державні підприємства не можуть бути засновниками інших підприємств.

2. Думки з приводу визначення природи майна в юридичній літературі висувалися найрізноманітніші. Наведемо приклад, найбільш доцільних на погляд автора, з них для кращого розуміння цієї проблеми:

1. Заперечення необхідності збереження права повного господарського відання, як правового атрибуту соціаластичної системи права, оскільки з розвитком права власності як приватного права держава також буде виступати як приватна особа, то зайвою стане сама організаційно-правова форма підприємства, яке має перетворитися в акціонерне товариство чи інше господарське товариство.[5]

2. Законодавче заріплення двох організаційно-правових форм для підприємств публічної державної і комунальної власності: а) Казенне – для задоволення громадських потреб за необхідності, хоч воно і буде збитковим і має бути дотуєма за рахунок двержави, але існує об*єктивна необхідність в їх існуванні, майно за ними буде закріплене на праві оперативного управління, а солідарна відповідальність за борги підприємстві буде закріплена за власником, тобто державою; б) Публічне акціонерне товариство, в якому державі чи адміністративно-територіальній одиниці належить весь пакет акцій чи контрольний пакет акцій; де таким чином забезпечується статус суб*єкта акціонерного товариства на належне йому майно[6] .

3. Існування паралельно з правом повного господарського управління та оперативного управління у державних та комунальних підприємств на майно, ввірене їм відповідно до статут цих підприємств, такого речевого права у держави чи ажміністративно-територіальної одиниі права управління, а не розпорядження, де б державні органи здійснювали такі повноваження по відношенню до державних підприємств: закріплення майна за створюваними підприємствами; передача державного майна до статутних фондів корпорацій; здійснення контролю за ефективним використанням майна підприємствами; визначення права використання майна підприємствами[7] . Потрібно зауважити, що при сприйнятті цієї концепції необхідно зазначити, що уповноважені органи не мають права безпосередньо втручатися в роботу державних і комінальних підприємств. .

4. Структура господарюючих суб*єктів, що засновані на комунальній власності: унітарне – комунальне підприємство, яке не наділне правом власності на ввірене йому майно, останнє ж в свою чергу є неподільним і закріплюється за комунальним підприємством на праві повного господарського відання чи оперативного управління; комунальне акціонерне товариство, де орган місцевого самоврядування має повний пакет акцій або контрольний пакет акцій; комунальне товариство з обмеженою відповідальністю, в якому учасники несуть відповідальність в межах внесених часток до статутного фонду. Але органи місцевого самоврядування не можуть бути учасниками товариств з додатковою відповідальністю, повних чи командитних товариств.[8]

5. Створення двох форм державних підприємств: казенних, система яких повністю б базувалися на нормах публічного права; публічні компанії, підприємницька діяльність яких має повністю основуватися на нормах приватного і публічного права. В цьому аспекті пропонується прийняти такі два кодекси: Адміністративно-господарський, заснований на публічному праві, і який би регулював організаційно-правові відносини між розпорядниками і користувачами казенної форми державної власності ; Господарський кодекс, який би будувався на основі оптимального поєднання публічного і приватного права.[9]

6. Перейняти досвід Російської Федерації і включити до нового Цивільного Кодексу України права господарського відання та права оперативного управління. Можлива також заміна повного господарського управління на інститут довірчого управління, при цьому найголовніше, щоб державні підприємсва одержали максимум повноважень щодо державного майна, необхідних для ефективного господарювання. [10]

7. Врегулювання відносин між державними (комунальними) підприємствами та державою на основі права довірчого управління майном. , де б функції засновник виконувала державна казна в особі державного казначейства чи Фонду держ. майна, бенефіціарій – державний чи місцевий бюджет, а довірчими управителями – керівники підприємств, але не інше державне підприємство чи організація. [11]

Якщо аналізувати досвід провідних країн Західної Європи, то там використовується такий досвід в аспекті організаційно-правових форм державних підприємств:

– Казенні підприємста, які не мають фінансово-господарської самостійності й фінансуються з державного бюджету;

– Державні компанії – мають статус юридичної особи акціонерного типу, діють, як і публічна корпорація, на підставі індивідуального статуту (меморандуму), затвердженого відповідним державним органом.

– Публічні корпорації – має статус юридичної особи, формуються за рахунок первісного державного капіталу, а надалі такі підприємства діють на засадах господарської самостійності та фінансової самоокупності, вони є домінуючими в системі державного капіталу. Варто зупинитисяі на них детальніше: в зовнішніх відносинах на ринку вони діють в умовах ринкової конкуренції і ніяк не відрізняються від інших суб*єктів підприємництва, вони майново і фінансово відокремленні від державного бюджету.

Аналізуючи ЦК РФ, можна побачити, що в Росії співіснують і “незвичний” для пост соціалістичник інститут довірчого управління об*єктами державної власності и(глава 35), і суто соціалістичні інститути оперативного управління і повного господарського відання, які мають так звані унітарні підприємства. При чому зміст цих речевих прав хоча і майже у всьому збігається зі змістом відповідних інститутів в ЦПУ, але норми є зведеними в єдину главу ЦК РФ, що полегшує їх практичне застосування і використання.

Зробивши аналіз цих організаційно-правових норм, врахувавши досвід зарубіжних країн, де співіснують різні форми державних підприємств, можна зробити висновок, що на данному етапі правового і економічного розвитку для України необхідна багатоформленість державного підприємства, оскільки питання про його правову природу можна вирішувати лише у відповідності до реальної ситуації, яка склалася при створенні того чи іншого підприємства.

Пропонуються такі організаційно-правові форми, як:

– Державне і комунальне (на думку автора розширяти треба масив комунальних підприємств не обласного чи районного рівня, а територіальних громад )- підприємство, засноване на праві повного господарського відання або оперативного управління;

– Державне казене підприємство;

– Довірче управління майном держави Під правом довірчого управління майном слід розуміти особливу правову форму реалізації змісту права власності, і являє собою різновид обмеженого речевого права і фідуціарних відносин, що виникають за волевиявленням засновника, у силу закону, за рішенням суду або за іншими підставами, передбаченими законодавством, за яким засновник довірчого управління передає довірчому керуючому (им) майно та пов”язані з ним майнові права, належні засновнику (ам) у силу права власності, а також тягар утримання та будь-які ризики і зобов”язання, як наявні так і ті, що можуть виникнути в майбутньому, з метою збереження або примноження майна траст-фонду чи досягнення будь-якого іншого, визначеного власником, соціально корисного результату, шляхом реалізації фідуціарієм (ями) виключних дискреційних повноважень управління-відокремлення і можливості їх самостійної реалізації в інтересах вигодонабувача (ів) траст-фонду, який підлягає передачі власнику або третій особі (вигодонабувачу) після закінчення фідуціарних відносин за порядком та на умовах, визначених декларацією про довірче управління, або іншими юридичними актами, які є підставою виникнення фідуціарних відносин. Засновник, до закінчення терміну довірчого управління юридично, але не фактично, тобто тільки номінально, залишається власником переданого в чуже управління майном, оскільки втрачає передану довірчому керуючому сукупність дискреційних та інших повноважень, залишаючи за собою, як правило, певні недискреційні повноваження – контролю, права вигодонабувача.

– Державні компанії – мають статус юридичної особи акціонерного типу, діють, як і публічна корпорація, на підставі індивідуального статуту (меморандуму), затвердженого відповідним державним органом.

ДоцІльнысть введення інституту довірчого управління державним майном проявляється в наступних положеннях:

– можливість уникнути розщеплення права власності на майно, що пеpедається в довірчу власність та існування двох власників на вказане майно, що суперечить нашій правовій доктрині, яка виходить з постулату неділимості єдиного права власності. Це досягається за допомогою того, що зазначена правова конструкцiя дозволяє не дробити єдине право власності на майно, зберігаючи його і враховуючи інтереси власника, і разом з тим чітко та надійно фіксує права інших, окрім власників, учасників економічних відносин, а саме суб”єктів управління майном власника;

– забезпечується автономність суб”єктів та об”єктів довірчого управління майном у цивільному обігу шляхом закріплення за ними певного юридичного титулу на основі наділення їх повноваженнями по володінню, користуванню і розпорядженню майном власника. Це сприяє вирішенню проблеми управління, визначаючи його особливий режим та самостійне існування його суб”єктів у цивільному обігу;

– закріплення похідності юридичного титулу суб’єктів довірчого управління з наданням прав власника дозволяє останньому через використання обмежувальних застережень варіювати умовами реалізації наданих довірчому керуючому повноважень стосовно майна та його використання в інтересах бенефіциаріїв;

– поява в цивільному законодавстві серед обмежених речевих прав конструкції довірчого управління майном надасть можливість активно використовувати закладений в цьому інституті потенціал для вирішення проблем господарського використання державної власності.

Згідно Проекту Цивільного кодексу майно у довірче управління передається не бульше, ніж на 5 років, що, безумовно обмежує правомочності довірчого управителя. Але законом можуть визначатися інші строки, що все рівно обмежує цей інститут. Таке обмежене трактування інституту довірчого управління майном не дозволяє здійснювати його ефективне використання в сфері державного і комунального управління майном, хоча цей інститут зарекомендував себе досить добре в таких відносинах не тільки в країнах англо-саксонської системи права, а і континентального права. Але при такій його звуженості, просто необхідно залишити інститут повного господарського управління майном, інакше, виникне невизначеність із строками, на яке підприємству буде передаватися це майно у довірче управління і надасть державі право передавати це майно з управління одного підприємства в інше, що не буде сприяти, на думку автора, ефективному використанню власності держави.

Потрібно зазначити, що питання про створення державного підприємства з тією чи іншою організаційно-правовою формою, можна вирішити лише в конкретному випадку створення того чи іншого підприємства, що залежить від багатьох суб*єктивних факторів. На законодавчому ж рівні має бути закріплений принцип багато формленості здійснення права державної власноті, щоб ефективно здійснювати управління майном.

2. Деякі цивілісти вважають, якщо державний орган змінить статутний фонд держаного підприємства таким чином, що підприємство втратить певні права на здійснення своїх повноважень, щодо державного майна, то державне підприємство їх автоматично позбавляється.[12] Тут виникає досить важливе практичне питання, а чи буде вона мати достатній об*єм правоздатності для здійснення договорів по зобов*язаннях, які вона уклала до зміни свого статусу. В даній ситуації ми маємо перед нами ситуацію, аналогічну реорганізації підприємства і, оскільки в законодавстві ми не маємо ніяких чітких норм, які б вирішували даний казус, то правомірно буде вирішити це питання за аналогією закону відповідно до п.7 ст.34 Закону України “Про підприємства в Україні” При перетворенні одного підприємства в інше допідприємства, яке щойно виникло, переходять усі майнові права і обов’язки колишнього підприємства.. Забезпечення зобов*язань дежавних підприємстввідбувається на загальних підставах, у відповідності до Цивільного кодексу України.

3. На сьогоднішній момент, згідно з п.3 Декрестом КМУ “Про управління майном, що є у загальнодержавній власності” – міністерствам та іншим підвідомчим йому органам виконавчої влади пряме втручання в господарську діяльність підприємств, що є в загальнодержавній власності забороняється. Але така стаття не гарантує забарону непрямого втручання в їх діяльність. Але у таких органів досить багато непрямих способів втручання в госродарську діяльність підприємств.

4. В юридичній літературі висловлювались думки з приводу того, що було би доцільніше, враховуючи досвід інших країн, якщоб управлінням комунальним майном здійснювали не всі місцеві ради, а виключно ради нижчої ланки місцевого самоврядування – сільські, селищні і міські ради, або хоча б обсяг майна перших був би обмежений.[13] На думку автора, це положення є несприйнятливим для України, оскільки особливості конституційного права і розвитку держави взагалом такі, що на сьогоднішній день неможливо відібрати повноваження з управління комунальним майном у обласних і районних рад, як і неможливо їх обмежити, щоб призвело до неможливості виконання ними повноважень, які на них покладені за Конституцією України і Законами України.

При чому, на думку автора, не вірно трактувати наступне положення Конституції України : управління майном, що знаходиться в комунальній власності, покладено на територіальні громади безпосередньо, або через утворені ними органи місцевого самоврядування, – таким чиним, що ці повноваження можуть здійснювати лише сільські, селищні ради, оскільки обласні і районні ради також утворюються територіальними громадами безпосередньо.

ВИСНОВОК

Зробивши короткий аналіз законодавства України про державні і комунальні підприємства, хотілося б зазанчити, що викладені проблеми не менш важливі для держави, ніж проблеми ефективного законодавчого закріплення приватних підприємств чи господарських товариств. На жаль, не багато наукових пошуків ведеться у зв*язку з зазначеними проблемами. Хоча в країнах вже з остаточно сформованими інститутами державної та комунальної власності, питання ефективності розглянутих підприємств постає весь час, адже прибутковівсть саме цих видів підприємств дає змогу державі виконувати найбільш важливі свої функції, у тому числі і соціальні, адже коштів від таких підприємств у казну у процентному відношенні поступає більше, оскільки держава є власником майна цих підприємств. Це ні в якому разі не має розцінюватися, як надання пріорітету державній формі власності, але ж і вона потребує наукового дослідження і законодавчого врегулювання.

З усього вище сказаного випливає необхідність опрацювати і прийняти Верховній Раді наступні законопроекти: “Про управління об*єктами державної власності”, “Про комунальні підприємства”, де б були чітко закріплені повноваження з одного боку державних органів і місцевих рад, а з іншого – державних і комунальних підприємств.

ВІИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Закон України “Про власність” 7.02.1991

2. Закон України “Пропідприємства в Україні” 27.03.1991р.

3. Указ Президента України “Про врегулювання деяких питань, пов’язаних з процесом управління об’єктами державної власності” 4 липня 1998 року

4. Постанова Кабінету Міністрів України 5.10.91 “Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною) власністю”

5. Декрету Кабінету Міністрів України “Про управління майном, що є у загальнодержавній власності” від 15.12.1992

6. України “Про місцеве самоврядування”21.05.1997

7. Цивільний Кодекс України.

8. Проект Цивільного Кодекусу України.

9. Цивільний Кодекс Російської Федерації.

10. Д Е К Р Е Т КАБІНЕТУ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ”Про впорядкування діяльності суб’єктів підприємницької діяльності, створених за участю державних підприємств” 13.01.93

11. Венедиктов Вгосударственная социалистическая собственность.-М.-Л.,1948.-С.347.

12. Р. А.Майданик. О частно-правовых принцыпах регулирования хозяйственного управления государственной собственности в проекте гражданского кодекса Украины//Юридическая практика.-1997.-№19(53).-С.-5

13. Цивільне право-частина перша. Київ1997- “Вентурі”С.325

14. Миколенко Я. Ф. Государственные юридические лица в советском гражданском праве//Советское государство и право.-1951.-№7.-С.52.

15. С. І.Пересунько. Право державної власності в Україні.-Кіровоград(Єлисаветград)-1998.С.149.

16. ГальчинськийА. С. Основи економічних знань.-К.-1998

17. Шевченко Я. М. Право собственности в Украине.-К,1996.-С. С.22-28

18. Вінник О. Имущественная самостоятельность как необходимое условие для осуществления предпринимательской деятельности//Предпринимательство, хозяйство, право.-1997.-№3.-С. С.3-6.

19. Спасибо-Фатєєва І. Питання управління державною та колективною власністю//Предпринимательство, хазяйство, право.-1999.-№10.-С.9

20. Проект концепції місцевого самоврядування//Місцеве самоврядування.-1997.-№1-2..-С. С.33-41

21. Віче// 1998.- .№7 С7-20.

[1] Венедиктов Вгосударственная социалистическая собственность.-М.-Л.,1948.-С.347.

[2] Миколенко Я. Ф. Государственные юридические лица в советском гражданском праве//Советское государство и право.-1951.-№7.-С.52.

[3] С. І.Пересунько. Право державної власності в Україні.-Кіровоград(Єлисаветград)-1998.С.149.

[4] ГальчинськийА. С. Основи економічних знань.-К.-1998

[5] Шевченко Я. М. Право собственности в Украине.-К,1996.-С. С.22-28

[6] Вінник О. Имущественная самостоятельность как необходимое условие для осуществления предпринимательской деятельности//Предпринимательство, хозяйство, право.-1997.-№3.-

С. С.3-6.

[7] Спасибо-Фатєєва І. Питання управління державною та колективною власністю//Предпринимательство, хазяйство, право.-1999.-№10.-С.9

[8] Проект концепції місцевого самоврядування//Місцеве самоврядування.-1997.-№1-2..-С. С.33-41

[9] Віче// 1998.- .№7 С7-20.

[10] Цивільне право-частина перша. Київ1997- “Вентурі”С.325

[11] Р. А.Майданик. О частно-правовых принцыпах регулирования хозяйственного управления государственной собственности в проекте гражданского кодекса Украины//Юридическая практика.-1997.-№19(53).-С.-5

[12] И. В. Спасибо, И. И. Глушко. Научно-практический комментарий к Закону Украины “О предприятиях в Украине”. Харьков, Консум – 1997. С.48.

[13] Проект концепції місцевого самоврядування//Місцеве самоврядування. 1-2№97. Передмова



Зараз ви читаєте: Державні та комунальні підпримства як юридичні особи