Джерела галузі конституційного права


Джерела галузі конституційного права.

Зміст.

1. Поняття про джерела конституціного права…………………………………………. 3

2. Конституція УНР 1918 р. – перший документ Конституційного права України. 7

3. Констиутція України – один з найважливіших різновидів джерел конституційного права…………………………………………………………………………………………………….. 8

4. Інші різновиди джерел конституційного права……………………………………… 9

Використана література……………………………………………………………………….. 10

1. Поняття про джерела конституціного права.

Відомо, що способам юридичного нормоутворення відпо­відають властиві їм форми відображення юридичних норм: односторонньому волевиявленню органів держави – юри­дичний нормативний акт, дво – чи багатосторонньому воле­виявленню суб’єктів права на паритетних засадах – юри­дична нормативна умова, санкціонуванню – правовий зви­чай, визнанню прецедента – судовий прецедент і т. ін.

У правознавстві і юридичній практиці термін “джерело права” розуміється багатозначно, а іноді вживається як тотожний до терміна “форми права”. Разом з тим, для юристів-практиків важливо вміти чітко розрізняти ці терміни для правильного використання в правозастосуванні саме форм права. Зміст цих понять буде різним залежно від того, в якому контексті вони вживаються – чи по відношенню до права як цілого, чи по відношенню до окремої норми, групи норм. Скажімо, право має внутрішню і зовнішню форму, під якими традиційно ро­зуміється, у першому випадку, внутрішня будова права, його структура, поділ на галузі та інститути; зовнішня форма права – це система законодавства.

Внутрішньою формою правової норми є її структура, поділ на гіпотезу, диспозицію, – санкцію, а зовнішньою – стаття нормативного акта чи група статей, в яких відобра­жена правова норма. Крім цього, під формою права іноді розуміють засоби встановлення правових норм (норматив­ний акт, нормативна умова, судовий прецедент, правовий звичай). Для позначення цього явища використовується також термін “джерело права”. Цей термін часто викори­стовується в двох аспектах: соціальне (матеріальне) дже­рело права чи юридичне.

Якщо під джерелом розуміти те, що породжує право чи правові норми, а саме у цьому розумінні звичайно і вико­ристовується цей термін, то слід зазначити, що для суб’єк­тів, які встановлюють юридичні норми, і суб’єктів, які їх застосовують, джерела права різні. Так, у першому випад­ку джерелом є юридичний мотив, суспільні відносини, які мають правову природу, тобто ті, які можуть і повинні бути врегульовані правовими нормами, типові види пра­вомірної поведінки, конкретні фактичні правовідносини, правові принципи, закони, міжнародно-правові умови, за­гальнолюдські цінності, досягнутий рівень правової культу­ри і правосвідомість. Класифікуючи їх, можна виділити: 1) соціально-правові джерела, в т. ч. об’єктивні і суб’єк­тивні (матеріальні і ідеальні); 2) юридичні джерела (офіційні чи неофіційні).

Соціально-правові джерела – це, насамперед, суспільні відносини, які мають правову природу, правосвідомість і т. ін. Юридичні – це нормативні настанови, юридична практика, юридична наука тощо.

Протиріччя, на думку авторів, які волю державних ор­ганів вважають юридичним джерелом, полягає у тому, що ця воля не утворює суспільних відносин, а формулює, відображує їх тією чи іншою мірою достовірно. Тому більш логічно джерелом права вважати те, що породжує їх, а не відтворює чи формулює, бо право може встановлюватися і поза офіційною формою – законодавством. З другого боку, поняття форми права розкриває те, як право, правові нор­ми встановлюються і відображуються зовні. З цієї точки зору форми встановлення права – це засоби (види) юри­дичного нормовстановлення (правотворчості), тобто юриди­зація права органами державної влади і управління шля­хом делегованого чи санкціонованого нормовстановлення, визнання судового прецеденту і т. ін.

Важливість поділу форм встановлення і відображення права ще й у тому, що всі акти нормовстановлення у широкому розумінні містять і відображують норми права. Наприклад, акти визнання судового прецеденту чи санк­ціонування звичаю не містять юридичних норм, вони лише надають їм юридичної сили загальнообов’язковості. Тому ці акти не породжують право, а лише визнають його – юридизують. Для суб’єкта, який застосовує і реалізує юридизоваие право, всі інші джерела не мають значення, бо тільки офіційно виданий юридичний документ є джерелом його прав і обов’язків за відповідних умов, знову-таки офіційно встановлених (юридичні факти).

Нині у правознавстві домінує точка зору, що основною формою встановлення правових норм є юридичні норма­тивні акти органів держави. Другою за значущістю фор­мою є юридичні нормативні договори. Правовий звичай має обмежене застосування, а судовий прецедент не вико­ристовується в Україні взагалі.

Юридичні нормативні акти – це рішення компетент­них суб’єктів права, які встановлюють, змінюють чи скасо­вують юридичні норми в односторонньому вольовому по­рядку. Такими є конституції, закони, укази президента, накази, постанови тощо.

Юридичні нормативні договори – це добровільне і уз­годжене рішення двох чи більше сторін, які містять юри­дичні норми (міжнародно-правові угоди, колективні угоди).

Правовий звичай – це правило поведінки, яке склада­лося стихійно протягом тривалого часу і стало звичкою людей, ухвалено і охороняється державою. Правовими ста­ють ті звичаї, у яких є заінтересованість більшості насе­лення регіону чи країни. Держава подібні правила визнає як загальнообов’язкові для всіх суб’єктів, які підпадають під їх чинність, а також забезпечує виконання їх вимог за допомогою державного примусу. Правові звичаї мали по­ширення як джерела права в давні часи і утворювали так зване звичаєве право. У сучасному праві вони мають до­сить обмежене використання, за винятком ряду країн Аф­рики і Азії.

Судовий чи адміністративний прецедент – це рішення конкретної юридичної справи, що виносить судовий чи інший компетентний орган держави (посадова особа) і яке стає обов’язковим для вирішення подібних справ у майбут­ньому. Юридичний прецедент застосовується тоді, коли мають місце прогалини в правовому регулюванні чи є потреба в юридичній кваліфікації конкретних обставин, а за судом чи іншим органом держави визнається право нормотворчості, тобто офіційного формулювання юридич­них норм. Судовий прецедент як джерело права властивий англосаксонській правовій системі (Англія, США, Індія).

Основним джерелом права більшості сучасних держав є нормативно-правовий акт, який характеризується такими ознаками: 1) ухвалюється чи санкціонується уповноваже­ними органами держави, їх посадовими особами, іншими суб’єктами правотворчості і є їх одностороннім волевияв­ленням; 2) має зовнішню форму у вигляді певного писем­ного документа; 3) містить нові норми права чи змінює, скасовує чинні; 4) приймається згідно з чітко визначеною процедурою; 5) має юридичну силу, що відображує спів­відношення з іншими правовими актами, місце і роль у системах законодавства і правового регулювання; б) надає волі народу офіційного характеру.

Від нормативно-правових актів слід відрізняти офіційні юридичні документи, які не містять норм права і не вно­сять безпосередньо змін у законодавство. Наприклад, акти затвердження положень, правил, статутів чи акти, які складаються з декларацій, відозв, закликів. Практичне значення має розрізнення нормативно-правових актів і актів застосування норм права, тому що останні містять не правила загального характеру, а індивідуальні приписи, адресовані певним суб’єктам і призначені для вирішення конкретних юридичних справ, засвідчення тих чи інших фактів.

Нормативно-правові акти класифікуються за різними критеріями:

1) за суб’єктами ухвалення – на акти органів держави, народу в процесі референдуму, громадських об’єднань, трудових колективів, спільні акти органів держави і недер­жавних формувань;

2) за юридичною силою – на закони і підзаконні нор­мативні акти;

3) за сферою дії – на загальнообов’язкові, спеціальні, локальні;

4) за ступенем загальності правових норм – на загальні і конкретизаційні;

5) за характером волевиявлення – на акти встановлен­ня, зміни та скасування норм права;

6) за галузями законодавства – на цивільні, кримі­нальні, кримінально-процесуальні і т. ін.;

7) за часом дії – визначно-строкові і невизначно-стро­кові.

Поширеною диференціацією нормативних актів є їх кла­сифікація за суб’єктами нормотворчості. Верховна Рада України видає закони і постанови; Президент – укази. Органи виконавчої влади України видають такі норматив­но-правові акти: Кабінет Міністрів – декрети і постанови; керівники міністерств і відомств – інструкції, вказівки, нормативні накази; місцеві ради народних депутатів – рішення і нормативні ухвали; виконавчі комітети місцевих рад – рішення, а керівники їх управлінь і відділів та керівники обласних і районних державних адміністрацій – нормативні накази; адміністрація державних підприємств, установ, організацій – нормативні накази і інструкції.

Джерела конституційного пpaва – це сила, що створює цю галузь права, перетворює його життєву об’єктивність, причому в певних формах. Ось чому в літературі нерідко ототожнюють поняття “джерело права” і “форма вираження права”. Д. к. п. – це письмоаві акти-документи, що містять норми, які регулюють суспільні відносини, котрі виникають в процесі здійснення основ повновладдя українського народу. В останній час постало цілком закономірне питання про глибинні, історичні ко­ріння генези Д. к.п. Цілком зрозуміло, що нею не можуть бути ні доку­менти часів Київської Русі, ні Конституція Пилипа Орлика, ні Статті та інші документи Б. Хмельницького. Першим актом, який започатку­вав національне Конституційне право України був IV Універсал Укра­їнської Центральної Ради (1918 рік), що політико-правовим чином офор­мив Україну як незалежну, самостійну державу, став основою Консти­туції УНР 1918 року, фактично був першим реальним кроком до конституціоналізму.

2. Конституція УНР 1918 р. – перший документ Конституційного права України.

Насамперед слід зазначити, що вже сама структура Конституції УНР 1918 p. відповідала тим конституційним стандартам, які нині визнані міжнарод­ною юридичною спільнотою, її перший розділ містив принципові загальні настанови: суверенітет держави; на­родний суверенітет як основне джерело державної влади; неподільність території України; розвиток місцевого са­моврядування на рівні земель, волостей і громад; надання націям України права на впорядкування своїх культурних прав у національних межах.

Другий розділ Конституції також відповідав нинішнім конституційним стандартам. Він торкався питань, пов’я­заних із правами громадян України. Виключалась можли­вість подвійного громадянства, урівнювались у правах та обов’язках чоловіки і жінки, усі громадяни. Конституція проголошувала принцип розподілу влади, за яким передба­чалось створення Всенародних Зборів (законодавча влада), Ради Народних Міністрів (виконавча влада), Генерального Суду УНР, і встановлювала порядок їх організації та діяль­ності.

Варто докладніше зупинитися, зважаючи на її унікаль­ність, на сьомій главі Конституції УНР 1918 p. щодо орга­нізації національних союзів, які об’єднували б пред­ставників тієї або іншої національності. Органи кожного національного союзу розглядалися як державні. Найвищим представницьким органом були Національні Збори. Націо­нальні союзи, у межах своєї компетенції, мали право видавати закони, які поширювалися на кожного з їх чле­нів. Усі суперечки щодо компетенції між національним союзом, з одного боку, і державними органами та орга­нами місцевого самоврядування, з другого, повинні були вирішуватися адміністративними судами.

Згідно з Конституцією великоруська, єврейська та польська нації мали право на організацію своїх на­ціональних союзів. Що ж до білоруської, чеської, мол­давської, німецької, татарської, грецької та болгарської націй, то їх представники повинні були подавати до Гене­рального Суду заяву про таке об’єднання, підписану не менш як 10 тис. громадян УНР відповідної національ­ності.

Прийняття Конституції УНР 1918 p. завершило чер­говий етап розвитку конституційного процесу в Україні, найважливішим здобутком якого був його демократичний вплив на розвиток державності.

3. Констиутція України – один з найважливіших різновидів джерел конституційного права.

Прийняття п’ятою сесією Верхов­ної Ради України 28 червня 1996 p. Конституції України стало найважливішою історич­ною подією в житті українського народу після проголошення 24 серпня 1991 p. незалежності України і схвалення 1 грудня 1991 p. всенародним голосу­ванням Акта проголошення незалежності України. Тим самим було завершено процес становлення України як су­веренної держави, яка має свій Основний Закон.

Чому саме у суспільстві й державі такого великого зна­чення набуває конституція, чому саме її прийняттям обу­мовлені становлення держави, її належність до сім’ї цивілі­зованих демократичних країн, активізація міжнародних відносин?

Насамперед прийняття конституції свідчить про досяг­нення державою певної стабільності у суспільстві. Адже саме цей процес, як правило, зумовлюється переходом сус­пільства від одного якісного стану до іншого, зокрема, як це відбувається в Україні – результатом зміни суспільного устрою стало формування громадянського суспільства і де­мократичної, соціальної, правової держави.

Ці, так би мовити, історичні передумови прийняття конституції не вичерпують усіх аргументів щодо її значен­ня як основного закону. Найбільш вагомим аргументом є сам зміст конституції, ті важливі положення і норми, які в ній закріплено.

Так, Конституція України закріплює основи її суспіль­ного і державного устрою, визначає напрями розвитку сус­пільства і держави, основи організації та діяльності дер­жавних органів, а також органів місцевого самоврядування, встановлює конституційні гарантії здійснення прав та сво­бод людини і громадянина, спрямовує розвиток державної та самоврядної форм народовладдя.

Слід зазначити, що кожну конституцію зорієнтовано на проведення такої політики, яка відповідає потребам суспільства. Однак у по-спражньому демократичних державах політика не може виходити за межі права, високих моральних принципів, закладених у ньому.

Конституція України є найвищим правовим актом на­шої держави, її Основним Законом, який водночас ви­значає основні напрями розвитку суспільства, держави.

4. Інші різновиди джерел конституційного права.

Різновидами Д. к. п. крім Конституції (Основний Закон) України є – кон­ституційні і звичайні закони та інші акти Верховної Ради України, ука­зи Президента, акти безпосередньої демократії (насамперед, референ­думу, сільських сходів); інтерпретаційні акти (акти тлумачення); санк­ціоновані державою правові звичаї, традиції; акти, що є результатом імплементації норм міжнародного права; угоди, договори, конвенції та інші акти, що заключає Україна з іншими державами; спільні акти дер­жавних органів і органів громадських організацій; акти делегованого законодавства, регадаменти, т. зв. конституційний договір; акти Кон­ституційного Суду України; судові прецеденти (насамперед, – Кон­ституційного Суду). Це – перелік Д. к.п., які виробила світова практи­ка і багато з яких у нас не набули поширення. Нарешті, треба мати на увазі, що Д. к.п. є не всі правові акти, а лише ті із них, які містять норми конституційного права. Суттєвою характеристикою Д. к.п. є їх юридична природа, елементами якої є нормативність актів; їх юридич­на сила; форма і структура; дія актів у часі, просторі та за колом осіб; юридичні засоби забезпечення реалізації таких актів. Особливе місце в характеристиці Д. к,.п. має їх творення та прийняття, законодавчий про­цес в рамках Верховної Ради та всеукраїнського і місцевих референ­думів, опублікування (оприлюднення),’в результаті якого такі Д. к.п. стають загальновідомими і безпосередньо виконують функції правово­го регулювання найважливіших суспільних відносин, що виникають в сфері здійснення основ повновладдя українського народу.

Використана література

1. Конституція України. – К., 1998

2. Котюк В. О. Теорія права. – К., 1996

3. Молдован В. В., Мелащенко В. Ф. Конституційне право. – К., 1996

4. Основи конституційного права України. – К., 1997



Зараз ви читаєте: Джерела галузі конституційного права