Сталінський терор 2


Економічний ліцей №1

Пошукова робота на тему: “Сталінський терор”

Виконав: учень 10-А класу

Купрієвич Дмитро

МИКОЛАЇВ 2001

Великий терор

Індустріалізація й колективізація вели до дедалі більшого зосередження влади у Москві. На Україні це означало, що мрії, ілюзії та вже досягнуті успіхи в самовря – дуванні, що характеризували сповнені надій 20-ті роки, були приреченими. Система – тично знищуючи майже всі аспекти автономності, Сталін прагнув перетворити рес – публіку просто в адміністративну одиницю Радянського Союзу. І кожний, хто ставав на його шляху, підлягав ліквідації.

На першому етапі наступу Сталіна проти потенційної опозиції на Україні (реаль – ний опір йому був дуже слабким) основною мішенню стала стара українська інтелі – генція, особливо та, що була пов’язана з національними урядами та небільшовиць – кими партіями 1917-1920 рр., а також видатні діячі культури й науки. ОДПУ, фаб – рикуючи “таємні антирадянські організації”, застосовуючи фізичний і психологічний терор, змушувало своїх жертв визнавати своє членство в них на широко висвітлюва – них у пресі показових процесах. У такий спосіб політична поліція виправдовувала покарання засуджених, дискредитуючи всіх, хто поділяв їхні погляди, й готуючи грунт до наступних арештів.

Уперше до цієї тактики на Україні вдалися у 1929-1930 рр., коли в належності до таємної націоналістичної організації під назвою “Спілка визволення України” (СВУ) було звинувачено 45 провідних учених, письменників та інших представників інтелігенції, включаючи Сергія Єфремова, Володимира Чехівського, Андрія Ніков – ського, Йосипа Гермайзе, Михайла Слабченка, Григорія Голоскевича та Людмилу Старицьку-Черняхівську. “Виявленій” організації приписувалася мета: за допомогою чужоземних держав, емігрантських сил, підбурювання селянства проти колективі – зації, вбивства Сталіна та його соратників відокремити Україну від СРСР. Викорис – тавши й цей судовий процес для створення атмосфери підозріливості та небезпеки, радянські власті перейшли до широкого наступу на інтелектуальну еліту.

Як можна було сподіватися, однією з перших установ, що зазнали головного удару в цьому наступі, була Всеукраїнська Академія наук. Після процесу СВУ, під час якого називалися імена багатьох членів Академії, уряд увів цензуру на її видання, став закривати найдіяльніші її секції й виганяти “буржуазних націона – лістів”. У 1931 р. розпустили історичну секцію М. Грушевського, а самого вченого під приводом того, що він причетний до ще однієї таємної організації, вислали до Росії, де він у 1934 р. помер. Набагато суворіших переслідувань зазнали багато його колег і майже всі учні.

Процес СВУ став також сигналом до знищення Української автокефальної пра – вославної церкви. Звинувачені у співпраці з цією організацією, першоієрархи церкви були змушені скликати у січні 1930 р. собор і саморозпуститися. Незабаром митро – полита Миколу Борецького, десятки єпископів та сотні священиків було заслано до трудових таборів.

У 1933 р., коли ще не зринула перша хвиля репресій, Сталін розпочав нові. Тепер вони були спрямовані насамперед проти членів партії. Чистки не були чимось новим, їх періодично проводили у 1920-х роках для звільнення партії від пасивних, опорту – ністичних, розхлябаних та інших непридатних для боротьби членів. Але в 1930-х

Роках вони набули зловісних, страхітливих рис. Членів партії виключали в основному за “ідеологічні помилки й прорахунки”, тобто за те, що вони насправді чи за підоз – рою не погоджувалися з політикою Сталіна. Виключення з партії звичайно вело до розстрілу чи заслання. В результаті терор став ознакою життя не лише широких мас, а й навіть комуністичної верхівки.

У Радянському Союзі в цілому апогей сталінських чисток настав у 1937- 1938 рр., проте, як зазначив Лев Копелєв, “на Україні тридцять сьомий рік почався в тридцять третьому”. Ймовірно, що небезпека націонал-комунізму, з одного боку, та

Червоноармійці руйнують церкву. Початок 30-х років

Деморалізованість українських комуністів страхіттями колективізації та голоду, з іншого, привернули особливу увагу власне до українців. Про наближення бурі спо – вістив зсув ідеологічних акцентів у Москві. Роками партія повторювала устами своїх вождів, що головною небезпекою для радянського ладу є російський шовінізм, тим часом як націоналізм неросійських народів являє собою меншу небезпеку, бо по суті є лише реакцією на перший. Однак у 1933 р. вже стверджувалося, що український на – ціоналізм посилився завдяки підтримці з боку куркулів, і він називався найсут – тєвішою для України проблемою. Так відкривався шлях до переслідування тих укра – їнських комуністів, які були тісно пов’язані з політикою українізації.

Незадоволення Сталіна українцями не викликало подиву. Українське село ніколи не підтримувало більшовиків, а в міру того як у міста – ці традиційні бази підтримки

Комуністів – вливалися мільйони селян, ставала реальною загроза перетворення їх на благодатний грунт для українського націоналізму та сепаратизму. Наміри Сталіна очистити КП (б) У насамперед пояснювалися тим, що вона, на його думку, не прояви – ла себе належним чином під час колективізації. Вирішивши зробити комуністів Ук – раїни “козлами відпущення” за провали 1932-1933 рр., Сталін наказав піддати їх відкритій критиці. В результаті українські комуністи засуджувалися в передовицях “Правди” та резолюціях ЦК. за недостатню пильність і м’якотілість до куркулів та в проведенні зернозаготівель.

Перед українськими комуністами стояла трагічна дилема. Опинившись між вимогами Сталіна, з одного боку, та страшною долею населення України – з іншого, вони були не в змозі ні задовольнити перших, ні допомогти останньому. Втративши прихильність Москви й не маючи підтримки народу, КП(б)У стала. безпорадною. Найдошкульнішого удару їй було завдано в січні 1933 р., коли Сталін призначив своїм особистим представником на Україні, а фактично її “віце-королем”, Павла Постишева. Разом із Постишевим прийшли новий голова ОДПУ Всеволод Балицький і тисячі російських функціонерів. Стало ясно, що скінчилися дні, коли українські комуністи самі “правили бал” на Україні.

Постишеву було доручено завершити колективізацію без огляду на кошти, про – вести чистку в комуністичній партії та припинити українізацію. Тисячі місцевих чи – новників на селі він замінив своїми людьми. Водночас він розпочав наступ на україні – заторів. Засудивши підкреслювання “національної специфіки” як “небажання під – порядковуватися всесоюзним інтересам”, він говорив про українізацію як про “куль – турну контрреволюцію”, націлену на розпалювання “національної ворожнечі в про – летаріаті”, на “ізоляцію українських робітників від благотворного впливу російської культури”.

Головним об’єктом цих наскоків був комісар освіти М. Скрипник. Не бажаючи зректися політики українізації, 7 липня 1933 р. він накладає на себе руки. Так само кількома місяцями до цього вчинив М. Хвильовий. Інший ідеолог українського націо – нал-комунізму Шумський помер на засланні. По мірі того як набирало обертів прав – ління терору Постишева, страчувалися чи висипалися в табори тисячі представників нової радянської інтелігенції, що з’явилася у 20-ті роки. За деякими підрахунками, з 240 українських письменників тоді зникло 200. Із 85 вчених-мовознавців ліквідували 62. Оголошували шпигунами й заарештовували філософів, художників, редакторів. До сибірських таборів заслали навіть Матвія Яворського та його співпрацівників з Українського інституту марксизму-ленінізму, що розробляли марксистську історію України. Закрили експериментальний театр Курбаса “Березіль”, а сам Курбас, як і драматург М. Куліш, також зникли у трудових таборах. Прославлені на весь світ фільми Довженка зняли з прокату, а самого кінорежисера змусили переїхати до Москви. На кобзарський з’їзд було запрошено кілька сотень кобзарів, яких заареш – тували, а потім, як переказують, розстріляли. Щоб урятуватися, деякі письменники, такі як П. Тичина та М. Бажан, стали писати під диктовку Москви.

Розпочате в 1930 р. знищення українських установ тепер сягнуло апогею. Комі – саріати освіти, сільського господарства, юстиції, сільськогоподарська академія, ред – колегії газет, літературних часописів, енциклопедій, кіностудії оголошувалися “гніз – дами націоналістів-контрреволюціонерів” і піддавалися чисткам. У листопаді 1933 р., підбиваючи підсумки своєї праці, Постишев вихвалявся, що, “виявивши націоналі – стичний ухил Скрипника, ми змогли звільнити… структуру української соціалістич – ної культури від усіх… націоналістичних елементів. Була виконана велика робота. Досить сказати, що один лише Наркомісаріат освіти ми очистили від двох ти – сяч людей, що належали до націоналістичних елементів, у тому числі близько 300 вчених і письменників”. Але чистки Постишева були спрямовані не тільки проти діячів культури, а й проти

Політичної верхівки України. За звинуваченнями в націоналізмі жертвами чисток стали понад 15 тис. відповідальних працівників. Крім націоналізму, членів партії зви – нувачували у “фашизмі”, “троцькізмі”. “відсутності більшовицької пильності” та “зв’язках з емігрантськими колами та чужоземними державами”. В результаті між січнем 1933 та січнем 1934 р. КП(б)У втратила близько 100 тис. членів. Постишев зазначав, що майже всіх усунених з посад ставили до розстрілу або висилали. На – віть Л. Троцький визнавав, що “ніде репресії, чистки, приниження і взагалі всякого роду бюрократичне хуліганство не набрали таких страхітливих розмірів, як на Ук-

Станіслав Косіор і Микита Хрущов. 1927 р.

Раїні, у боротьбі з могутніми прихованими прагненнями українських мас до більшої свободи й незалежності”.

Якщо хвилі репресій, що котилися по Україні, на початку 1930-х років були в ос – новному спрямовані проти українців, то “Велика чистка” 1937-1938 рр. охопила весь Радянський Союз. Вона ставила метою змести всіх реальних та уявних ворогів Ста – ліна і пронизати всі рівні радянського суспільства, особливо вищі ешелони, почут – тям незахищеності, рабської залежності й покори “великому вождеві”, У низці по – казових судових процесів були дискредитовані, а згодом розстріляні майже всі “бать – ки-засновники” більшовизму (і потенційні суперники Сталіна). Політична поліція, що тепер називалася НКВС, без упину фабрикувала “змови” терористичних груп, пов’язуючи з ними дедалі ширше коло людей. Звичайним явищем був смертний ви – рок, що зразу ж виконувався, чи у кращому випадку тривалий термін ув’язнення в си – бірських концтаборах. Щоб забезпечити собі невичерпний запас “зрадників”, слідчі НКВС зосереджувалися на питаннях: “Хто вас завербував?” і “Кого завербували ви?”. Отримані “визнання” часто прирікали випадкових знайомих, друзів і членів сі-

Мей. Навіть коли зростала загроза війни в Європі, була розстріляна значна частина військового командування – єдина база потенційної опозиції.

І знову Україна опинилася серед республік, що зазнали найдошкульніших уда – рів. На відміну від чисток 1933 р., під час яких репресували противників колективіза – ції та українізаторів, у 1937 р. Сталін вирішує ліквідувати все керівництво КП (б) У та весь український радянський уряд. Постишев (цей присланий з Росії безжальний ви – конавець чисток 1933 р.) після голодомору, очевидно, став сумніватися в правильно – сті сталінських методів і почав підтримувати українські інтереси. І він, і керівництво української компартії відмовилися проводити чистку в таких масштабах, яких вима – гав Сталін. Навіть після того як Постишева усунули, а на Україну в серпні 1937 р. прибули три особистих представники Сталіна – Вячеслав Молотов, Микола Єжов і Микита Хрущов, комуністичне керівництво України у складі Станіслава Косіора, Григорія Петровського і Панаса Любченка продовжувало опиратися чисткам. В ре – зультаті до червня 1938 р. 17 міністрів українського радянського уряду було заареш – товано і страчено. Прем’єр-міністр Любченко скінчив життя самогубством. Загинули майже всі члени ЦК і Політбюро ЦК КП(б)У. За підрахунками, репресій зазнали близько 37 °о членів КП(б)У, тобто близько 170 тис. чоловік. За словами нового “віце-короля” Москви у Києві Микити Хрущова, українська компартія “була ви – чищена до блиску”.

НКВС планував знищити цілі верстви населення, як, зокрема, священиків, ко – лишніх учасників антибільшовицьких військ, тих, хто бував за кордоном чи мав там родичів, іммігрантів з Галичини; навіть прості громадяни гинули у величезних кіль – костях. Про масштаби “Великої чистки” свідчить, зокрема, знайдене у Вінниці під час другої світової війни масове поховання 10 тис. розстріляних у 1937-1938 рр. місцевих жителів. З огляду на брак інформації західним ученим важко встановити за – гальну цифру людських втрат, яких завдав сталінський терор. За підрахунками Ада – ма Улама, в усьому Радянському Союзі між 1937 і 1939 рр. близько 500 тис. чоло – вік було страчено й десь від 3 до 12 млн заслано до таборів. У світлі вищезгаданих чинників можна припустити, що на Україні число жертв терору було надзвичайно високим.

До кінця 1930-х років те обмежене самоврядування, яке мали українці та інші неросійські народи, було майже знищене. Тепер контроль за всіма сторонами життя був цілком зосереджений у Москві. Нехтуючи повноваженнями, бажаннями й про – тестами українських комуністів, Сталін правив на Україні через своїх особистих емі – сарів, таких як Постишев і Хрущов. Попри своє велике економічне значення Україна втратила контроль над власними ресурсами, капіталовкладеннями, розвитком про – мисловості і, що найважливіше, над сільськогосподарською політикою. Навіть у розпал голодомору український радянський уряд не міг без дозволу Москви розпо – рядитися жодним кілограмом зерна. Культурні заклади закривалися або вихоло – щувалися. Було скасовано відмітні риси республіканської системи вищої освіти, а замість впроваджених Скрипником шкільних підручників вводилися загальносоюзні. Централізація й стандартизація зайшли так далеко, що Сталін та його найближче оточення навіть обговорювали питання про те, щоб узагалі скасувати республікан – ську структуру Радянського Союзу.

Сталін любив поєднувати драконівську політику з незначними пропагандистськи – ми поступками. Так, у 1934 р., коли йшла кампанія централізації, столицю України з Харкова було переведено до її традиційного центру – Києва. У 1936 р. Сталін повто – рив свій хід. Напередодні “Великої чистки” він дарував народові СРСР нову консти – туцію, що забезпечувала йому всі громадянські права, якими користувалися грома – дяни “буржуазних демократій”. Він оголосив Верховну Раду, що складалася з палати Союзу та палати Національностей, найвищим органом державної влади. Він також підтвердив право республік на вихід із Союзу і збільшив їхню кількість із 4 до 1 1, по-

Діливши Середньоазіатський і Кавказький регіони. Знаменитим зразком сталінсько – го цинізму стала його фраза, сказана в апогеї страхіть 30-х років: “Жити стало кра – ще, жити стало веселіше”.



Зараз ви читаєте: Сталінський терор 2